За вікном рухалося велике гамірне місто. Олексій дивився на вулиці майже жадібно. Уперше за шість років місто знову рухалося перед ним за автомобільним склом. На обличчі водночас читалися втома й повернення відчуття життя. Марина не порушувала цього моменту словами. Він належав Олексієві; її завдання полягало в тому, щоб залишатися поруч, як і було обіцяно.
Через десять тижнів після переїзду Марина ввечері читала у себе — не вголос, а для себе. Книжку з полиці Олексія вона вранці знайшла на столі: він приніс її без записки й нічого не пояснив. Близько пів на дев’яту пролунав стукіт. Олексій зупинився на порозі з виразом людини, яка довго готувалася до розмови й тепер не певна, чи вистачить рішучості її почати. Він повідомив, що завтра в Марини день народження. Вона здивувалася не його обізнаності, а тому, що ця дата виявилася для нього важливою, і запросила ввійти.
Олексій уточнив, що їй виповниться двадцять чотири. Уперше за десять тижнів він в’їхав до її кімнати, подивився на книжку, яку вранці залишив на столі, і попросив о дев’ятій спуститися в сад. На запитання про причину відповів лише: «Просто спустіться». У його обличчі був новий спокій — не повна відкритість, але вже рішення, за яким він готовий стояти. Марина погодилася.
Розвертаючи візок біля дверей, Олексій зізнався, що радий її дзвінку за оголошенням. Відповісти вона не встигла: він уже прикрив двері. Марина залишилася з книжкою на колінах. Усередині було дуже тихо, але ця тиша не скидалася на порожнечу. Вона була наповнена очікуванням. Уранці повітря виявилося прохолодним, липи майже не ворушилися, а плиткова доріжка йшла в дальню частину саду, де колись працював батько Олексія.
Валентина Павлівна стояла біля стіни будинку, напружена й мовчазна. Марина кивнула їй і почула незвичний звук — не м’який хід коліс, а повільний металевий стукіт. Вона обернулася. У дверях біля пандуса з’явився Олексій. Він стояв на милицях, стискаючи руків’я й спираючись передпліччями на манжети. Спина була випрямлена, обличчя зблідло від зусилля. Дмитро стояв за крок, не торкаючись пацієнта, але готовий підхопити.
Олексій зробив перший крок, потім другий і третій. Кожен удар милиці об плитку вимагав зосередженості. Марина не побігла назустріч і не скрикнула від радості. Вона розуміла: зараз йому потрібен не захват глядачів, а рівний погляд людини, яка бачить працю й не перетворює її на виставу. Дійшовши до середини доріжки, Олексій зупинився, підвів голову й привітав її з днем народження. Марина тихо подякувала. Але головним подарунком були зовсім не сказані слова…
