Марина заперечила, що майже нічого не тямить в інвестиціях. Олексій сказав, що знання тут не головне: вона вміє слухати по-справжньому. Він почав пояснювати модель, переходячи від цифр до умов, від умов до висновків. Половина термінів залишалася їй незнайомою, однак Марина не вдавала розуміння. Коли фахова мова ставала надто щільною, вона просила перекласти думку звичайною мовою. Олексій відповідав без поблажливості, як розумній людині, але не навченій у конкретній галузі.
Довгий монолог справді допоміг. Закінчивши, Олексій зізнався, що в голові стало ясніше. Марина запитала, чому за такого обсягу роботи в нього немає офісу й команди. З такими проєктами він давно міг би зібрати постійних співробітників. Олексій спокійно відповів, що поки що майже не виходить із дому. Інтернет дає змогу вести розрахунки, але робота в команді вимагає регулярного спілкування з багатьма людьми. До цього він поки не готовий. Марина не здивувалася. Декому самотність повертає сили, і сама по собі це не хвороба. Цього розуміння її навчили роки, коли доводилося виживати серед людей, а відпочивати — лише наодинці з собою.
За кілька днів, у особливо тихий четвер, Марина побачила з кухонного вікна, як Олексій уперше виїхав у двір. Біля виходу виявився акуратно вбудований пандус, якого вона раніше не помічала. Візок зупинився на доріжці між липами. Марина вийшла й стала поруч, не питаючи причини. Олексій сам сказав, що не бував у саду від часу аварії — вже шість років. Вона помітила дрібну траву по краях плитки: якби візок регулярно проїжджав доріжкою, зелень не встигла б пробитися.
Він назвав її спостережливою. Марина звично відповіла, що інакше не вміє. Деякий час обоє дивилися на дерева. Олексій розповів: липи посадив батько, і тепер їм близько двадцяти років. Сад був для нього важливим. Марина сказала, що дерева виглядають здоровими. Ця проста оцінка не намагалася ні втішити, ні повернути минуле. Вона дозволяла розділити спогад, не привласнюючи його.
Потім Олексій запитав, чи помічає вона насамперед його самого, чи лише візок. Марина відповіла одразу. Перед нею людина, часом нестерпна, але загалом цікава. Його обличчям пройшов теплий рух. Він повторив слово «нестерпна», ніби пробуючи його без образи. Марина нагадала, що він сам вимагав правди. Олексій погодився. Додому вони рушили поруч — не один попереду й не друга слідом.
Дорогою він уже говорив про матеріали, які хотів почути ввечері. Марина думала про зміни: три тижні тому Олексій не вийшов би в сад, тиждень тому не розповів би про роботу, а напередодні вперше коротко розсміявся через її зауваження про здатність Галини непомітно зсувати речі на кілька сантиметрів. Стіна все ще стояла, але тепер у ній з’явилося кілька вікон. У коридорі їх зустріла Валентина Павлівна. Вона нічого не сказала, лише подивилася на сина і, коли він поїхав до ліфта, на секунду заплющила очі, приховуючи величезне полегшення…
