Рой коротко гавкнув і знову ткнувся мордою в згорток.
Савелій насупився. Нахилився нижче, прислухався і завмер.
Спочатку він чув лише власне дихання й глухий шум крові у вухах. Потім — ледь помітний шерех тканини. Такий слабкий, що його легко було прийняти за випадковість.
А за мить зсередини долинув найтонший писк.
Майже нечутний.
Але живий.
Савелій різко випростався. Його обличчя змінилося так швидко, що люди навколо злякалися ще дужче.
— Розгорніть згорток, — сказав він.
Чоловік, який стежив за порядком церемонії, розгублено подивився на нього.
— Це особисті речі загиблого. Може, краще після прощання…
— Ні, — жорстко перебив Савелій. — Зараз. Розгорніть.
Ірина ступила ближче.
— Що сталося? — запитала вона, ледве втримуючи голос. — Що ви почули?
Савелій подивився на Роя. Вівчарка стояла поруч, уся зібрана, з піднятими вухами й палаючим поглядом.
— Там щось живе, — тихо сказав він.
На кілька секунд приміщення наче провалилося в порожнечу…
