— Може, його краще вивести?
— Він же раніше поводився спокійно…
Рой ступив до труни, поставив передні лапи на край помосту й почав шкребти кігтями по підлозі поруч зі згортком. Звук вийшов різкий, нервовий, майже моторошний. Люди мимоволі відступили, наче пес побачив те, чого вони бачити не могли.
Ірина підвелася зі свого місця.
— Рою… — покликала вона майже беззвучно.
Але вівчарка навіть не обернулася.
Він водив мордою вздовж тканини, фиркав, робив короткий крок назад і тут же знову повертався до того самого місця. Потім ткнувся носом у згорток і тихо, хрипко загарчав.
Перші миті люди ще намагалися пояснити все горем. Собака втратив господаря, церемонія, запахи, чужі люди — хіба мало причин? Але що довше тривала ця дивна поведінка, то очевиднішим ставало: Рой не зривається і не панікує.
Він діяв надто точно.
Не кидався на присутніх. Не метався з боку в бік. Не втрачав контролю.
Він показував.
І вимагав, щоб його нарешті зрозуміли.
З першого ряду підвівся Савелій, давній друг Кирила. Він знав Роя з тих часів, коли пес лише проходив підготовку, і не раз бачив, як ця німецька вівчарка працює. Йому вистачило одного уважного погляду, щоб зрозуміти: це не примха і не спалах болю.
Рой подавав сигнал.
Савелій повільно підійшов до труни, опустився на одне коліно поруч із собакою й поклав долоню йому на холку.
— Тихо, хлопче, — неголосно промовив він. — Що там?
