Потім хтось ахнув. Хтось перелякано відступив іще далі. Ірина притисла долоню до грудей, наче повітря раптом стало надто важким.
Згорток почали розв’язувати обережно, але руки в чоловіка тремтіли. Вузол не піддавався одразу. Рой завмер і більше не гавкав. Він лише дивився — пильно, не кліпаючи, наче розумів: тепер його почули.
Тканина повільно розходилася.
Спочатку показався край старої куртки Кирила. Потім ще один шар м’якої тканини. Згорток справді був загорнутий нерівно: один край виявився трохи прочиненим, а всередині зберігався невеликий простір.
Мабуть, лише тому той, хто опинився всередині, ще міг дихати.
У самій глибині, де тканина довше утримувала тепло, ворухнувся маленький темний клубочок.
У залі хтось скрикнув.
Ірина затулила рот рукою.
Савелій обережно розсунув складки.
Там лежало цуценя німецької вівчарки.
Зовсім крихітне. Слабке. З прим’ятою злиплою шерстю, з тремтячими лапками, з майже непомітним диханням. Воно було ледь живе, але все-таки живе. Його тонкий писк знову піднявся в тиші — і тепер його почули всі.
— Живе… — прошепотів хтось. — Воно справді живе…
Рой тихо заскиглив.
Тепер у цьому звуці не було тривоги. Не було вимоги й розпачу. Лише полегшення — глибоке, вистраждане, наче пес нарешті домігся того, заради чого не відступав ні на крок.
Савелій дбайливо підняв цуценя з тканини. Малюк слабо сіпнувся і, підкоряючись інстинкту, притулився до його долонь, намагаючись знайти тепло.
Усі дивилися то на маленьку вівчарку, то на Роя…
