— Дівчатка, він просить зустрічі. Найімовірніше, адвокат підказав, що так це матиме кращий вигляд. Я не тиснутиму. Хочете — відвезу. Не хочете — ніхто вас не змусить.
Мілана подивилася на сестер.
Аріна похитала головою. Соня схрестила руки.
Мілана повернулася до дідуся й сказала, мабуть, найточніші слова в усій цій історії:
— Мама до останнього намагалася склеїти те, що він ламав. А він просто чекав, коли вона своїм відходом звільнить йому життя. Нам там нічого робити, діду. Усе закінчено.
Після цього Вадим утратив останнє — навіть ілюзію права називатися батьком.
Дівчатка залишилися з Павлом. Зберегли прізвище матері, її речі, її записи й пам’ять про неї. Кошти, отримані за підсумками справи, не могли повернути Олену, але дали головне: жодна з трьох дівчаток більше не залежала від людини, яка називала власну сім’ю тягарем.
Перші місяці були тяжкими. Дім був повен відсутності. Тиша іноді сідала за стіл разом із ними, і всі четверо розуміли, про кого думають, але говорили про кашу, уроки, тиск, покупки й розклад.
Потім життя почало повертатися. Не колишнє — колишнього вже не могло бути. Інше. Їхнє власне.
Мілана склала графік прибирання й прикріпила його до холодильника з такою точністю, що Павло мимоволі згадав заводські зміни. Аріна взяла під контроль дідусів тиск і поставила йому на телефон три нагадування, бо перші два він примудрявся вимикати й забувати. Соня замовляла продукти через застосунок, і Павло іноді дивився на привезені пакунки так, ніби кур’єр доставив деталі від космічного апарата.
— Соню, я боюся спитати, що це в мене в тарілці? — якось сказав він. — Ми тепер птахів об’їдаємо?
