— Це кіноа, дідусю.
— Звучить як діагноз.
— Це корисна крупа.
— А гречка в нас чим завинила?
— Нічим. Просто не можна все життя їсти тільки гречку. Треба розширювати кругозір.
— Сонечко, мій кругозір на гречці простояв понад шістдесят років і жодного разу не похитнувся.
— Значить, час трохи оновити. Їж, а то Аріна побачить і внесе тебе до списку порушників.
Павло бурчав, але їв. Бурчав, але приймав таблетки за будильником. Бурчав, але не знімав графік із холодильника, бо Аріна справді вела журнал порушень і за вечерею зачитувала його з таким серйозним обличчям, що сперечатися було марно.
— Раніше я керував змінами: люди, верстати, план, деталі, — скаржився він Семеничу, коли той заходив на чай. — А тепер у мене вдома три начальниці. Тільки капці не туди постав — одразу фіксація, зауваження і виховна бесіда.
Семенич кивав, пив чай із нової кружки, яку вибрала Мілана, бо стара, за її словами, «псує візуальний порядок кухні».
— То це ж, Пашо, свої. У кого їм іще бути?
Павло подивився на графік на холодильнику, на три пари кросівок у коридорі, на баночки у ванній, на ноутбук Мілани, на акуратно складені таблетки біля чайника.
— У матір, — тихо сказав він. — Звісно, у матір.
І в цій маленькій кухні, серед нових кружок, розкладів, суперечливо корисної їжі, дівочих кремів, дідових інструментів і живого шуму, було все, що Олена намагалася зберегти.
І все, що Павло нікому не дозволив відібрати.
