Павло вийшов уперед спокійно, без злорадства. Він звернувся не до Вадима, а до дівчини в білому.
— Послухай, доню. Якщо цю людину зараз звідси заберуть, вважай, тобі пощастило більше, ніж ти поки що розумієш. Цей шлюб, що не відбувся, — найкращий подарунок долі, який ти могла отримати.
Наречена нічого не сказала. Зробила крок назад, потім іще один, розвернулася й вийшла, не озирнувшись.
Вадим смикнувся було за нею, але Павло промовив те, що давно тримав у собі:
— Людина, яка роками ламала дружину, називала власних дочок баластом і вирішила, що заслужила нове щасливе життя, не заслуговує ні сім’ї, ні поваги, ні навіть цього пристойного костюма.
На підприємстві розгорнулася внутрішня перевірка. Записи, листування, пошукові запити, кадрові рішення, рукописна помітка, відмова в переведенні, зірвана відпустка — все почало складатися в один ланцюг. До відповідальності притягнули і безпосереднього керівника Олени, який за рекомендацією Вадима утримував її на виснажливій ділянці.
Історія швидко розійшлася. Її обговорювали на кухнях, у чергах, у кабінетах, у цехах. Одні говорили пошепки, інші — з люттю, але майже всі сходилися в одному: за гарним фасадом надто довго ховалася гниль.
Судовий процес тягнувся повільніше, ніж хотілося Павлові, але для Вадима кожен місяць ставав важчим за попередній. Його засудили.
Перед фіналом він попросив побачити дівчаток. Не від туги. Павло розумів це одразу. Такі люди до останнього намагаються врятувати не стосунки, а власне відображення в очах інших.
Павло не став вирішувати за онучок…
