Вона поклала аркуш на стіл, розгладила його сухою долонею й подивилася на гостей каламутними, нічого не тямлячими очима.
— Паша хороший, — сказала вона. — Віддасть. Він як зарплату отримає.
— Паша на цвинтарі, бабо, — не витримав молодий. — Ти підпис онуччин нам забезпеч, зрозуміла? За тиждень зайдемо.
Кремезний підвівся, поправив куртку, біля дверей обернувся.
— Ти, мати, не тягни, — сказав він майже лагідно. — Ми люди прості. Нам аби по-доброму, воно всім краще.
Двері за ними зачинилися. Лідія ще довго сиділа біля столу, поклавши руки на коліна, і слухала, як у дворі заводиться машина, як вона від’їжджає, як двір знову стає тихим. Потім вона взяла зі столу аркуш і піднесла його до лампи.
18 травня. Вона не помилилася. Хтось склав договір заднім числом, підробив підпис людини, якої вже не було.
Засвідчив у нотаріуса, якому за це заплатили або якого змусили. І все це не заради грошей із бідної родини. Грошей у Маринки не було.
Це в місті знав кожен. Борг був потрібен як привід. Привід увійти в дім.
Привід отримати підпис Маринки під папером, де, крім визнання боргу, могло стояти що завгодно. Згода на продаж, відмова від прав, усе, що після підпису не оскаржиш. Лідія знала, хто господар у місті.
Олег Петрович Заболотний. Люди звали його Довгим за те, що він ніколи не квапився й ніколи нічого не забував. Він скупив ринок, автобазу, два магазини, половину приватного сектора біля річки.
Тих, хто продавати не хотів, обходили обережно. В одного згорів сарай, в іншого син потрапив у поліцію у чужій справі, третій просто виїхав серед зими, покинувши дім. Про Довгого в місті вголос не говорили.
І ось Довгому навіщось знадобився її двір. Старий двір Кравченків на самому краї, біля яру, де, крім бур’яну й похиленого сараю, нічого не було. Лідія склала аркуш учетверо й сховала за ікону.
Уранці вона пов’язала темнішу хустку, взяла авоську, ніби зібралася на ринок, і поїхала в місто. Не до дільничного. Він у цьому місті був людиною Довгого, це теж усі знали.
Вона їхала до одного старого, якого не бачила двадцять років і про якого в її теперішньому житті не знав ніхто. Колись він умів дивитися на папір і бачити в ньому брехню. Якщо він ще живий, він подивиться на 18 травня й скаже їй те, що вона й так уже знала сама, — що її сина вбили.
А тепер прийшли по його доньку. Старого звали Семен Андрійович. Він відчинив не відразу й спершу не впізнав її, потім упізнав, і обличчя в нього стало таке, ніби він побачив людину, яку сам колись поховав.
— Ти, — сказав він, — жива.
— Поки що жива, — відповіла Лідія.
Вони пили чай у тісній кухні, заставленій книжками.
Семен Андрійович сорок років пропрацював в експертизі, розбирав почерки й печатки, пішов на пенсію ще багато років тому. Руки в нього тремтіли, але очі лишилися ті самі. Лідія поклала перед ним складений учетверо аркуш.
Він довго дивився на договір, дістав лупу, підніс до печатки, до підпису, до паперу на просвіт.
— Підпис змальований, — сказав він нарешті. — Із справжнього, але змальований. Людина, яка розписується сама, веде руку інакше, тут натиск не там.
І папір. Бланк новий, а печатку хочуть видати за травневу. Він підвів на неї очі.
— Ти розумієш, що це означає?
— Розумію, — сказала Лідія. — Означає, що хтось сидів і малював руку мого сина, коли його вже не було.
Вона замовкла…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
