Вранці я взяв вихідний і пішов до школи. Будівля була звичайна: три поверхи, потерта підлога в коридорах, стіни, які давно просили ремонту, запах крейди й їдальні. Але школа вважалася сильною. У неї були хороші результати на випускних іспитах, тому батьки з можливостями намагалися влаштувати туди дітей. Хтось допомагав ремонтом, хтось купував меблі, хтось оплачував обладнання. Через це довкола школи виникла особлива атмосфера: наче все як у всіх, але негласна драбина статусів відчувалася в кожному кутку.
Кабінет Валентини Романівни я знайшов швидко. Вона сиділа за столом, перевіряючи зошити. Жінка трохи за п’ятдесят, волосся рудуватого відтінку зібране в тугий пучок, у вухах важкі сережки, костюм без жодної складки. Я постукав у відчинені двері.
— Можна?
Вона підвела очі й зміряла мене уважним, холодним поглядом.
— Ви хто?
— Кирило Савчук. Батько Міли.
Її обличчя відразу стало жорстким.
— Заходьте. Двері зачиніть.
Я увійшов, але сідати не став.
— Ваша донька вкрала в мене гроші, — сказала вона без вступу. — Я дала їй можливість усе повернути без галасу. Якщо до ранку сума не буде в мене, я подам заяву.
— Міла нічого не брала.
— Звісно, вона так каже. Ви думали, вона зізнається?
— У вас є докази?
— Доказів достатньо. Після уроків у класі залишалася тільки вона.
— Ви певні, що більше ніхто не заходив?
— Усі пішли.
— Тобто ні записів, ні свідків, ні перевірки не було?
Вона різко відклала ручку.
— Мені не потрібна ваша термінологія. Усе гранично зрозуміло. Гроші лежали в сумці. У класі залишилася ваша донька. Потім грошей не стало. Який ще висновок можна зробити?
Я повільно вдихнув. Руки самі стиснулися, але я змусив себе говорити рівно.
— Ви принизили дитину перед усім класом. Змусили її роздягнутися до сорочки й показувати шкарпетки. Ви назвали її злодійкою без доказів.
— Я захищала себе.
— Ні. Ви вирішили, що бідна родина найзручніше підходить на роль винної.
Вона всміхнулася, і в цій усмішці було більше презирства, ніж у будь-яких словах.
— Пане Савчук, я працюю тут двадцять один рік. У мене репутація. Батьки мені довіряють. А ваша донька з’явилася в класі лише цього року. Ви переїхали невідомо звідки, винаймаєте квартиру, самі, як я розумію, працюєте десь із комп’ютерами. Іноді дитині важко серед дітей, у яких зовсім інший рівень життя. Може, вам варто подумати про школу простішу?
Ось тоді я остаточно зрозумів: річ була не лише в зниклих грошах. Нас просто поставили на місце. Тихо, звично, з упевненістю людини, яка давно вирішила, хто чого вартий.
— Отже, розслідувати ви нічого не збираєтеся?
— Я вже все з’ясувала.
— Камери в коридорі перевіряли?
— Вони давно не працюють.
— А дітей опитували?
— Навіщо? У класі була вона.
— Тоді йдіть у поліцію. Нехай вони розбираються.
Валентина Романівна підвелася з-за столу.
— Так і зроблю. І ще скличу батьків класу. Нехай знають, що поряд із їхніми дітьми вчиться злодійка. Думаєте, вашій доньці після цього буде легко? З нею перестануть спілкуватися. Її перестануть запрошувати, їй перестануть довіряти. Вона сама не витримає.
Це вже не була розмова вчительки з батьком. Це був шантаж, вимовлений спокійним голосом.
— Хоча є варіант, — додала вона після паузи. — Ви повертаєте суму, Міла вибачається і переводиться в інший клас. Я не розкручую цю історію далі. Усі зберігають обличчя.
Я подивився на неї й раптом відчув крижану ясність.
— Ви не отримаєте від мене жодної купюри. Моя донька не винна. І я це доведу.
— Чим? — вона коротко розсміялася. — У вас нічого немає. А в мене — стаж, повага колег і слово дорослої людини. Подумайте, кому повірять…
