Пізніше хлопчик зізнався матері, чому тоді, у перший день, не зміг пройти повз. Він не говорив красиво й довго. Йому все ще було важко пояснювати те, що боліло всередині. Але він сказав, що, побачивши Шрама під дощем, зрозумів його. Пес лежав так, ніби вже перестав розповідати про свій біль, бо все одно ніхто не слухав. І хлопчик раптом відчув: він сам теж давно перестав говорити про те, що йому боляче. Можливо, тому вони й помітили одне одного: один мовчав біля стіни, другий мовчав усередині себе.
Мати слухала його й не перебивала. Вона не намагалася одразу втішити, не казала, що все мине. Вона просто була поруч, як тоді хлопчик був поруч із собакою. Іноді саме це й виявляється найпотрібнішим: не порада, а тиха присутність, яка говорить без слів: я тут, ти не сам.
Відтоді хлопчик почав відзначати дні в календарі. Не свята й не якісь особливі події. Кожен прожитий день, коли Шрам був удома, ставав маленькою перемогою. Ще один день без вулиці. Ще один день без холодної стіни. Ще один день, коли пес їв зі своєї миски, спав у теплі й прокидався не від страху, а від ранкового світла. Для інших це могло здаватися дивним, але хлопчик розумів: після довгого болю звичайний день теж заслуговує на позначку.
Іноді люди запитували, що ж сталося з тим самим собакою, якого знайшли біля стіни. Хтось упізнавав Шрама за фотографією, хтось бачив його поруч із хлопчиком і дивувався, як сильно він змінився. Він уже не виглядав тією жалюгідною мокрою істотою, з якої колись сміялися. Він накульгував, на шиї залишалися сліди, в обережності ще вгадувалося минуле. Але тепер у ньому була гідність живої істоти, яку нарешті перестали вважати непотрібною.
Хлопчик зазвичай відповідав просто. Він не любив довгих пояснень. Коли його запитували, чому він тоді зупинився, він казав, що Шрам був потрібен ще до того, як зустрів його. Просто ніхто цього не помічав. А потім додавав, що тепер пес більше не сам. Ці слова звучали спокійно, без докору, але дорослим від них іноді ставало ніяково…
