Сорок вісім годин Остап і Данило рухалися за Степаном, не залишаючи помітної тіні. Перші три дзвінки нічого не дали: постачальник напоїв, доглядач території, старий знайомий зі звичайною розмовою. Лише другої ночі керуючий вийшов через службові ворота й сказав черговому, що їде до хворої сестри.
До будинку сестри він не поїхав. Машина перетнула річку, минула темні квартали й зупинилася біля занедбаного цегляного складу неподалік від води. Степан двічі постукав, двері прочинилися, і всередині його зустріли четверо чоловіків.
Остап спостерігав із даху сусідньої будівлі через довгофокусний об’єктив. На чолі столу стояв Роман Кравець, тридцятип’ятирічний двоюрідний брат Богдана й син його покійного дядька Мирона. Схожість у лінії підборіддя й посадці очей була такою помітною, що незнайома людина легко прийняла б їх за рідних братів.
Данило спрямував до розбитого вікна чутливий мікрофон. Голос Романа записався виразно: він вимагав дізнатися, чому дівчинка досі жива. Якщо Міла щось пам’ятає, Богдан рано чи пізно докопається до правди.
Степан тремтячим голосом повторював, що дитині лише чотири роки й вона напевно нічого не зрозуміла. Роман зневажливо урвав його: пам’ять дитини не перевіриш, свідка можна лише прибрати. Зробити це слід було якнайшвидше.
На світанку Богдан прослухав запис тричі. Вираз обличчя не змінювався, але пальці так сильно стиснули підлокітник, що побіліли суглоби. Після третього відтворення він наказав узяти Степана до того, як той устигне комусь зателефонувати.
Керуючого затримали в підвалі без шуму й насильства. Коли перед ним поставили гучномовець і ввімкнули його власний голос зі складу, він одразу обм’як на стільці. Сльози з’явилися раніше, ніж Степан устиг закінчити звернення до господаря.
Він розповів, що Роман викрав його сестру та її сина й пригрозив знищити всю родину, якщо наказ не буде виконано. Шість місяців тому керуючому передали флакон, інструкції й гроші. Оксану вибрали заздалегідь: вдова загиблого працівника, тяжко хвора дитина, давній позов до структури Кравця й майже порожній рахунок робили її ідеальною обвинуваченою.
Саме Степан поклав отруту в її шафку, а переказ провели люди Романа. Якби Богдан помер від анафілаксії, усі вважали б те, що сталося, помстою покоївки. Оксана отримала б тяжкий строк, розслідування закінчилося б, а справжній організатор залишився б осторонь.
Причиною був не союз із чужим злочинним угрупованням, а спадщина. Після смерті Богдана єдиним спадкоємцем ставав восьмирічний син Романа Ілля. Батько керував би всім від його імені до повноліття й отримав би владу, якій завжди заздрив.
Богдан вислухав зізнання до кінця й наказав залишити Степана під охороною. Той ледь не згубив його й зламав життя невинній жінці, але зараз своїм зізнанням знову зберіг господареві шанс. Піднімаючись із підвалу, Богдан уже знав, кого має взяти живим, і ще не здогадувався, що Роман заздалегідь приготував хід у відповідь…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
