Життя без прикрасДля різних працівників існували різні пояснення відсутності тих самих людей. Хтось чув про родичів, хтось — про перевезення. Важливо було, щоб ці розповіді не опинилися поруч.
— Я зателефонувала черговому й повідомила, що записи розходяться. Звернення прийняли, попросили зібрати документи. Збиралася написати пояснення й передати те, що Микола Степанович зберіг. Але Ковальчук дізнався — від працівників, яких я розпитувала. Викликав мене. Зажадав повернути списки, заборонив розмовляти з родинами. Казав, що пансіонат і так переживає трагедію, а я чутками нищу його репутацію. Я запитала, де ці люди. І почула: «Не твоя справа». Уперше так. Раніше він пояснював, заспокоював. Тоді навіть вигадувати нічого не став.
Після цієї розмови Оксану відсторонили від роботи. Миколу Степановича готувалися відправити до іншого приватного корпусу, далі від міста. Ковальчук казав, що там спокійніше й є вільний фахівець.
Старий не погодився: він хотів до звичайної лікарні. Після ночі пожежі йому було зле, але найдужче він боявся знову опинитися в місці, звідки не зможе вийти без чужої допомоги.
Для переведення вже підготували бланк — той самий, де стверджувалося, що пацієнта забрала дружина. Керівництво пояснювало запис старими даними: нібито папір заповнили за ними, а виправити збиралися пізніше.
Микола Степанович попросив Оксану відвезти його до районної лікарні: йому потрібна була допомога, щоб розповісти про загиблих сусідів. За кермо погодився сісти Віктор. Він щодня працював на цій машині, ключі були йому доступні, але дозволу керівника на цей рейс ніхто не отримував. Наслідки вирішили залишити на потім — спочатку старий мав потрапити до незалежних лікарів, а збережені документи — до поліції.
— Поспішали ми, погано міркували, — сказала Оксана. — Треба було там залишатися, чекати працівників. Телефонувати ще, домагатися, щоб приїхали. А ми взяли й поїхали. Коли нас наздогнали, уже все вирішували зі страху.
Максим слухав мовчки. Оксана не добирала виправдань до кожного свого вчинку. Розповідала й про ті рішення, які привели її та Миколу Степановича до холодного лісу на дві ночі.
Ковальчук дізнався про виїзд майже відразу: біля тимчасового корпусу стояли камери. Узявши із собою одного з працівників, він вирушив за швидкою й наздогнав її біля заправки. Намагався зупинити, крізь відчинені двері схопив Оксану за руку й вимагав папку. Їй вдалося захлопнути стулку; тоді Віктор рушив. Рука була ушкоджена вже там, біля заправки.
Телефон розбився пізніше, на повороті в лісі. З головної дороги вони звернули, щоб позбутися переслідування. Віктор розраховував відірватися, зупинити машину й зателефонувати, але після повороту мережа зникла. Повернутися назад не давали повалене дерево й несправна швидка.
Максимові згадалися нічний холод і синя бахіла, що лежала на сходинці.
— А коли ви написали ту записку?
— Уже другий ранок настав. Я від утоми слова плутала. Думала: відчинять двері, а я навіть пояснити не зумію, про що прошу. — Краєм рукава ковзнула здорова долоня Оксани. — «Допоможіть» писати не стала. Вони ж і повернення могли знову назвати допомогою. Тому й написала: «Не віддавайте нас назад».
Розслідуванням пожежі на той час займалася слідча група. Свідчення Миколи Степановича й принесені папери змусили переглянути список людей, яких належало розшукати. Перевіряли лікарні, відомості про перевезення, адреси родичів; зіставляли час телефонних дзвінків із розповідями працівників. Чотирьох мешканців не знайшли в жодному з місць, куди, за документами, вони поїхали.
Завалену прибудову ще продовжували розбирати. Перш ніж працювати далі, потрібно було зміцнювати конструкції. Тепер під час огляду знали, в яких кімнатах шукати й хто міг там перебувати. Заяви власника про повну евакуацію більше не сприймали як установлений факт.
У наступні дні знайшли останки чотирьох загиблих. Експертизи підтвердили їхні особи: Микола Степанович правильно назвав Раїсу Михайлівну, Павла, Ніну Андріївну та Івана Васильовича. Нікому з них не вдалося вийти із замкненої кімнати.
Згодом підтвердилося й те, що прохід до сходів щоночі замикали ззовні. Пояснювали це наглядом: мешканцям нібито не можна було спускатися без супроводу персоналу. Водночас на верхньому поверсі до ранку не залишалося жодного працівника, а окремого виходу, яким можна було безпечно покинути прибудову, не зробили.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.