До потрібного дорожнього стовпа Максим вийшов лише до середини наступного дня. За тринадцять кілометрів ноги налилися важкістю, а в голові шуміло від голоду. Надія, однак, тримала його міцніше за будь-який відпочинок. Він уявляв сарай із теплою соломою, миску супу й дорослого господаря, який побачить, що хлопець не боїться роботи.
Село виявилося майже порожнім. Із десятка будинків жилими виглядали лише кілька, решта стояли з проваленими дахами й забитими вікнами. Ферма розташовувалася на краю, за іржавими воротами. На подвір’ї пахло сіном, гноєм і димом.
Господаря звали Аркадій Федорович Савченко. Високий, сухорлявий чоловік років п’ятдесяти з обвітреним обличчям зустрів Максима біля корівника. Його важкий погляд повільно ковзнув по стоптаному взуттю, худих руках і рюкзаку, ніби перед ним стояла не дитина, а товар сумнівної якості.
— Працювати вмієш?
— Умію, — швидко відповів Максим. — Можу воду носити, дрова рубати, худобу годувати. Усе зроблю. Я сильний.
Останні слова були явним перебільшенням: хлопець ледве тримався на ногах. Але показувати слабкість було небезпечно. Аркадій Федорович пожував губами й перелічив умови. Підйом до світанку, робота до темряви, нічліг у сараї. Їсти можна те, що залишиться після господарського столу. Про гроші мова піде тільки тоді, коли Максим доведе свою користь.
Умови звучали несправедливо, але після траси й сміттєвих контейнерів здавалися порятунком. Максим погодився відразу.
— Тоді починай. Бачиш тюки? Перенеси до корівника. Усі до одного.
Пресоване сіно виявилося майже непідйомним. Кожен тюк важив, здавалося, не менше за самого Максима. Треба було протягти його через усе подвір’я й скласти біля дальньої стіни. Уже після третього рейсу долоні вкрилися пухирями, піт заливав очі, коліна тремтіли. Він стискав зуби й продовжував. Зупинитися означало визнати, що господар помилився, взявши його.
Надвечір останній тюк ліг на місце. Максим опустився просто на землю, не відчуваючи рук. Усередині все ж тліла гордість: він упорався. Аркадій Федорович оглянув складене сіно, не похвалив і не вказав на помилку, а лише кинув, що на кухні лишилася їжа.
На столі стояла миска холодної каші й лежав шматок черствого хліба. Максим з’їв усе майже не жуючи, витер хлібом дно й лише тоді помітив, як сильно тремтить ложка в руці.
Сарай, відведений під житло, був маленький і темний. Земляна підлога, старий тюфяк, дірява ковдра, запах плісняви й соломи. Після ночей просто неба навіть це здавалося безпечним. Максим ліг і заснув раніше, ніж устиг як слід укритися.
Ніч виявилася неспокійною. По стінах шаруділи щури, вітер свистів у щілинах, десь рівномірно стукали незакріплені двері. Тонка ковдра майже не гріла. До світанку Максим змерз так, що зуби цокотіли, але підвівся з першим світлом і вийшов на подвір’я.
Аркадій Федорович уже стояв біля криниці.
— Чого так довго спиш? Бери відра. Спершу напоїш худобу, потім вичистиш хлів.
Так почалися однакові дні. Максим вставав затемна, носив воду, годував корів, прибирав стійла, тягав мішки. Після короткої обідньої перерви лагодив паркан, рубав дрова, чистив подвір’я або латав господарські будівлі. Робота знаходилася завжди. Якщо він на хвилину присідав, господар одразу помічав.
— Раз сидиш, значить, діла мало. Іди почисть криницю.
Ні вихідних, ні обіцяних грошей не було. Їжа лишалася мізерною: каша, хліб, іноді рідкий суп. Максим працював більше за дорослого найманого помічника, але спав у сараї й залежав від решток із чужого столу. За кілька днів він зрозумів, чому господар так легко погодився взяти підлітка без документів і батьків. Дорослий вимагав би платню й нормальні умови. Максим не міг вимагати нічого.
Це усвідомлення прийшло не відразу. Спершу Максим вважав кожне доручення перевіркою й сподівався, що після неї почнеться чесна робота. Потім помітив: Аркадій Федорович ніколи не казав, коли випробувальний строк закінчиться. Виконане завдання не наближало до обіцяної платні, а лише ставало доказом, що хлопцеві можна доручити ще більше. Якщо Максим справлявся швидко, господар не хвалив, а знаходив нову роботу. Якщо втомлювався, його звинувачували в лінощах. Так правила змінювалися щоразу, коли підліток міг розраховувати на справедливість. Особливо гірко було від того, що сама праця йому подобалася. Він не боявся бруду, важких відер чи мозолів. Його мучило інше: результат наче не належав йому навіть у формі поваги. Щовечора Максим переконував себе, що завтра становище зміниться, хоча дедалі ясніше бачив — господареві вигідно, щоб завтра нічим не відрізнялося від сьогодні.
Та все ж він терпів. Іти знову на трасу було страшно. Тут бодай існував розпорядок: уранці робота, увечері їжа й дах над головою. Він переконував себе, що треба лише довести свою користь, і тоді Аркадій Федорович стане справедливішим.
На другому тижні Максим ніс від криниці два повні відра. На стежці трапився камінь, носок черевика зачепився, і одне відро вислизнуло. Вода розлилася по сухій землі. Хлопець одразу нахилився підняти його, але поруч уже з’явився господар.
Важка долоня вдарила Максима по потилиці. Він похитнувся й ледь не впав.
— Руки діряві! — гаркнув Аркадій Федорович. — Вода сама в криницю не приходить. Ще раз розіллєш — дістанеш сильніше.
Максим мовчки підняв відро. Потилиця палала, очі наповнилися слізьми, однак заплакати перед цією людиною він собі не дозволив. Знову набрав води й доніс обидва відра, не розхлюпавши ані краплі. Господар навіть не глянув на результат.
Після першого удару межа зникла. Потиличники стали звичним покаранням за повільність, неправильно покладений інструмент або поганий настрій господаря. Максим навчився розпізнавати небезпеку за кроками й голосом. Якщо Аркадій Федорович був похмурий і мовчазний, краще триматися подалі. Якщо говорив голосніше, ніж зазвичай, і тхнув алкоголем, слід було закінчити справи й сховатися в сараї.
Однієї ночі Максим дістав фотографію матері й довго дивився на неї в місячному світлі.
— Мамо, я дуже втомився, — прошепотів він. — Тут погано. Але мені знову нікуди йти.
Знімок мовчав, і все ж усмішка Оксани наче втримувала його від цілковитого відчаю. Максим знову пообіцяв собі витерпіти ще трохи. Він іще не знав, що терпінню вже наближалася остання межа…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
