Коридор третього поверху пах мастикою для підлоги, гарячим пилом від старих чавунних батарей і вологою шерстю зимового одягу. На довгих дерев’яних лавах, відполірованих тисячами тіл до дзеркального блиску, сиділи люди. Жінка в дутому пальті нервово смикала ручки дерматинової сумки. Літній чоловік в окулярах читав газету, слинявлячи палець, коли перегортав сторінки. Вони тихо перемовлялися, шелестіли цупкими паперами, дивилися в сяйні екрани смартфонів. Віктор сів на самий край порожньої лави біля високого заґратованого вікна. За товстим склом кружляв дрібний, сухий лютневий сніг. Вітер жбурляв білу крихту в обледеніле підвіконня з монотонним, шкребучим звуком. Скло відгукувалося дрібною, безперервною вібрацією під пальцями.
У правій руці Віктор стискав судову повістку. Це був тонкий аркуш дешевого сірого паперу з розмитою фіолетовою печаткою канцелярії й криво вписаним його прізвищем. За останні чотири місяці цей процес обріс десятками томів справ, довгими експертизами й безкінечними адвокатськими клопотаннями. Бюрократична система перетравлювала сама себе повільно, з важким скрипом шестерень, неохоче випльовуючи на поверхню нові прізвища співучасників і старі гріхи.
Важкі дубові двері з латунною табличкою «Зала засідань №3» прочинилися. У щілину, що утворилася, висунувся секретар суду — молодий хлопець у завеликому сірому піджаку.
— Свідок Мельник, — неголосно промовив він, дивлячись в електронний планшет. — Проходьте до трибуни.
Усередині просторої зали було душно. Повітря здавалося сперте, нерухоме, попри гудливу під стелею вентиляцію. Ліворуч височів масивний подіум для судді, застелений темно-зеленим сукном. Праворуч, уздовж глухої стіни, тягнувся довгий скляний «акваріум» для підсудних. Товсте куленепробивне скло було вкрите дрібною, ледь помітною сіткою подряпин.
За склом на вузькій дерев’яній лаві сиділи двоє. Колишній слідчий районного відділу Кузьмін помітно схуд. Його одутле, землисте обличчя осунулося, під очима залягли глибокі, хворобливі темні провалля. Він був одягнений у безрозмірний сірий светр із дрібними ковтунцями на ліктях. Кузьмін дивився винятково в підлогу, методично, безупинно розтираючи коліна спітнілими долонями. Поруч із ним сидів Савельєв. Колишній голова районної адміністрації зберіг пряму, жорстку поставу, але шкіра на його шиї стоншилася й обвисла, а дорогий кашеміровий джемпер висів на загострених плечах, мов на дротяній вішалці. Він дивився просто перед собою немиготливим, абсолютно порожнім поглядом. Ніхто з них не повернув голови в бік рипучих дверей і Віктора, що ввійшов.
Суддя, жінка середніх років із туго стягнутим на потилиці волоссям і втомленими очима, монотонно зачитувала матеріали справи. Її голос звучав як сухий механічний метроном, позбавлений будь-яких людських інтонацій. Вона перелічувала номери транзитних рахунків, точні суми незаконних переказів, дати фіктивних дозволів на санітарні вирубки. Сухі, безликі цифри, за якими стояли сотні гектарів мертвого лісу й зламані людські життя.
Віктор став за дерев’яну трибуну свідка. Трибуна була зроблена з дешевого ДСП. Кути плівки по краях обтріпалися. Чорний мікрофон перед ним пах старим пластиком і чужим застояним диханням.
Підвівся адвокат Савельєва. Це був високий, лощений чоловік у темно-синьому костюмі, пошитому на замовлення по фігурі. Його черевики з м’якої гладкої шкіри безшумно ступали по килимовій доріжці, що глушила кроки.
— Громадянине Мельник, — голос адвоката був поставлений, оксамитовий, заповнюючи всю залу. — Ви стверджуєте під присягою, що ваша парнокопитна тварина цілеспрямовано привела вас до місця приховування доказів. До старої валізи, що пролежала глибоко в землі понад десять років. Ви розумієте, наскільки абсурдно й безглуздо це звучить для суду? Домашня худоба не має нюху й навичок поліцейських розшукових собак.
Віктор спокійно подивився на адвоката. Потім перевів погляд на скляний акваріум із підсудними.
— Корові не потрібні навички, — рівно, без найменшого підвищення тону промовив Віктор у гудливий мікрофон. — Їй потрібна тільки трава. Земля в яру над валізою сильно просіла. Осіння вода вимила пухкий ґрунт. Там виросла свіжа, соковита конюшина. Корова просто пішла за нею й провалилася важким копитом у яму. Я спустився вниз, щоб витягти тварину. І витяг валізу. Земля завжди сама виштовхує назовні те, що в неї погано ховають. Рано чи пізно.
Адвокат поблажливо, професійно всміхнувся й із гучним ляском розкрив картонну папку з документами…
