Оксана притулилася спиною до прохолодного дерева й повільно видихнула. Руки не тремтіли. Вона не відчувала ні страху, ні провини, ні задоволення — лише втому й остаточну ясність. Двері за братом і сестрою зачинилися не сьогодні: насправді вони самі грюкнули ними ще рік тому.
З глибини коридору долинув легкий шарудіння босих ніг. Даня вийшов із кімнати, протираючи сонні очі. На ньому була кумедна піжама з динозаврами, а на щоках лежав здоровий рожевий рум’янець.
— Мамо, хто приходив? Я чув голоси.
Оксана присіла перед ним навпочіпки й міцно пригорнула до себе. Під долонею рівно, сильно й упевнено билося серце її хлопчика — те саме серце, за яке рік тому вона була готова віддати все.
— Ніхто, мій хороший, — сказала вона, поцілувавши сина в маківку. — Просто люди помилилися дверима. Ходімо вип’ємо молока й знову ляжемо. Завтра в нас багато справ.
Вони попрямували на кухню. За вікном шуміло нічне місто, у якому одні люди зраджували, а інші, лишаючись безіменними, рятували чуже життя. Оксана слухала легкі кроки сина й відчувала, як разом із ними з дому йде принесений гостями холод. У світлій квартирі знову стало тихо й спокійно.
Оксана більше не сумнівалася у своєму рішенні. Вона не відповідала за вибір Богдана й Лариси і не була зобов’язана знову руйнувати життя сина заради тих, хто одного разу відмовився простягнути йому руку. Усе справді повернулося на свої місця: поруч був живий, здоровий Даня, а їхній дім і далі лишався наповненим любов’ю, яку їм довелося відвоювати.
