— Сім’я? — тихо перепитала Оксана.
Коротка усмішка пролунала різко, ніби тріснув кришталь. Вона встала, поклала долоні на стільницю й нахилилася до брата.
— Де була ця сім’я рік тому, коли я принижувалася у твоєму домі й благала врятувати племінника? Де була ваша спільна кров, поки Даня задихався в мене на руках, а ви обговорювали неповоротні квитки на курорт? Ви навіть не зателефонували після цього. Цілий рік вам було байдуже, чи живий він узагалі.
— Пробач нас, — заридала Лариса й потягнулася до її руки. — Ми осліпли від свого благополуччя. Нічого не розуміли.
Оксана відсмикнула руку.
— Ви все розуміли. Я принесла медичні документи, пояснила строки, назвала точну суму. Ви дивилися мені в обличчя й знали, чим закінчиться ваше «ні». Для вас було важливіше зберегти комфорт, ніж дати шанс дитині. Ви відмовили мені в одному мільйоні, коли від нього залежало Данькове життя. А тепер, Богдане, ти просиш уп’ятеро більше заради власного порятунку. Ти ж, Ларисо, просишся в дім, який я змогла влаштувати після того, як ви залишили нас сам на сам із бідою.
Богдан закрив обличчя долонями, а тоді знову глянув на сестру. По щоках текли сльози безсилля.
— Я все усвідомив. Клянуся, тепер я інший. Заради маминої пам’яті, Оксано, невже ти дозволиш рідному братові загинути?
Згадка про матір обірвала в ній останню нитку терпіння.
— Не смій прикриватися мамою. Вона б не пережила, якби побачила, якими ви стали. Рік тому ви свідомо обрали гроші й зручність, коли йшлося про життя мого сина…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
