Але це реальний шанс. «Прощавай, піхото!» — кричить вона кочегарові й лізе на високий борт тендера. Солдати в оточенні помічають рух на даху вагона.
«Он вона, на тендері! Вогонь!» Затріщали гучні автомати. Кулі зацокали по металу, висікаючи яскраві іскри.
Катя біжить слизьким дахом вагона. Під ногами розсипане вугілля, дуже слизько. Попереду — порожній проліт мосту.
Висота — метрів 20, а внизу — вірна смерть. Вона розбігається, збираючи останні сили й нерви. Стрибок!
Вона летить униз, широко розкинувши руки, як підбита птаха. Вітер сильно свистить у вухах. Потужний удар об воду.
Лід проламується з оглушливим гуркотом. Крижана вода обпікає тіло, повністю вибиваючи повітря з легень. Темрява. Холод. Швидка течія тягне її під лід.
Солдати на мосту підбігають до перил, активно стріляють у воду. «Пішла! Просто під лід пішла!» «Та куди там вижити, з такої висоти? Це вже труп!»
«Спливе тільки навесні». Івашин під’їжджає до мосту машиною за п’ять хвилин. Він похмуро дивиться на пролом у льоду й на чорну воду.
«Водолазів сюди!» — командує він. «Шукати тіло!» «Товаришу капітане!» — несміливо каже черговий лейтенант.
«Течія тут дуже швидка. Не знайдемо. Втопилася вона, точно втопилася. Ніхто там не виживе».
Івашин стоїть дуже довго, міцно стискаючи здорову руку в кулак. Він відчуває гнітючу порожнечу. Його ворог мертвий чи знову обдурив вірну смерть.
Він цього не знає напевно. Але для офіційного протоколу гучну справу закрито. Ув’язнена Мельникова трагічно загинула під час зухвалої спроби втечі.
Минає два тижні. Центральне місто. Звичайний гамірний ринок. Серед рядів із картоплею й старими речами ходить жінка.
Вона вдягнена в простий сільський кожух, на голові пухова хустка, насунута на брови. Обличчя сіре, втомлене, але очі живі. Очі уважні, дуже чіпкі.
Вона підходить до непримітного прилавка, де торгують підробленими документами. У повоєнній країні на чорному ринку можна купити абсолютно все. Паспорт померлої від тифу, довідку про звільнення, військовий квиток.
«Що треба, мати?» — питає хитрий чоловічок-інвалід. «Паспорт», — тихо каже жінка. «Чистий».
«На ім’я…» Вона замислюється на одну секунду. Каті Мельникової більше немає на світі. Вона втопилася в крижаній ріці.
«На ім’я Віри. Віри Андріївни Морозової». «Є такий, але дуже дорого коштує».
Жінка дістає з-за пазухи старий срібний медальйон. Той самий, із потьмянілою фотографією доньки. Рука дрібно тремтить.
Це останнє, що пов’язує її зі знищеним минулим життям. Але мертвим медальйони зовсім не потрібні, а живим дуже потрібен паспорт. Вона рішуче кладе медальйон на дерев’яний прилавок.
«Бери. Це чисте срібло». Чоловік діловито пробує медальйон на зуб і вдоволено киває. Простягає пошарпану книжечку з гербом держави.
«Тримай, Віро Андріївно. З новосіллям». Жінка дбайливо бере паспорт і ховає його біля самого серця.
Вона розвертається й назавжди йде в натовп. Зливається з ним, стаючи однією з мільйонів жінок. Вона вижила, перемогла систему й саму смерть.
Але ціна цієї важкої перемоги — її справжнє ім’я, її минуле й її пам’ять. Минає ще один рік. Віра мирно працює простою санітаркою в лікарні у Східному місті.
Ніхто там не знає, що ця тиха жінка вміє стріляти білці просто в око. Одного разу до лікарні привозять дуже тяжкого пацієнта. Автомобільна аварія.
Новий начальник міліції збив людину на дорозі. Віру терміново викликають в операційну допомагати. Треба тримати інструменти й мити підлогу.
Вона заходить усередину. На хірургічному столі лежить закривавлений пацієнт. Обличчя в крові, але його легко впізнати.
Це Івашин. Його нещодавно перевели сюди великим начальником. Він повільно розплющує очі, мутні від наркозу й дикого болю.
Він бачить жінку в білому халаті й пильно дивиться на неї. У його мутних очах раптом спалахує впізнавання. «Ти… Потопельниця», — шепоче він.
Віра миттю завмирає. У її руці затиснутий скальпель, який вона має подати хірургові. Хірург на секунду відвернувся, медсестра вийшла по тампони.
Вони зовсім самі. Івашин усміхається кривою, моторошною кривавою усмішкою. «Я так і знав. Я знайду тебе знову».
Операційна лампа гуде, як розтривожений бджолиний вулик. Яскраве світло б’є в очі, відбиваючись від нікельованих інструментів. В операційній дуже душно, пахне ефіром і свіжою кров’ю.
Катя нерухомо стоїть над Івашиним. У її правій руці гострий, як бритва, хірургічний скальпель. Один рух, лише один короткий рух трохи правіше сонної артерії, і рука хірурга здригнеться.
Звичайний нещасний випадок на операційному столі. Ніхто не запідозрить тиху санітарку, яка просто подавала інструмент хірургові. Ніхто не дізнається, що ця людина — її особистий жорстокий демон. Той самий демон, який ганяв її зимовим лісом, як зайця.
Івашин не відриває від неї погляду. Його зіниці сильно розширені від болю й премедикації, але погляд абсолютно осмислений. Він її впізнав, він усе пам’ятає.
І він покірно чекає смертельного удару. У його темних очах немає жодного благання про пощаду. У них читається тільки виклик.
«Давай, снайперко, закінчи свою роботу. Ти ж жорстока вбивця, як і я». Час завмирає, секунда тягнеться цілу вічність.
Двері операційної різко розчиняються. Влітає старий хірург Яків Мойсейович, на ходу натягуючи гумові рукавички. «Віро Андріївно, чому тяжкий хворий досі не підготовлений? Тампони, затискач, тиск стрімко падає!»
Голос лікаря розбиває важке заціпеніння. Катя сильно здригається. Вона дивиться на холодний скальпель у своїй руці, потім на шию Івашина.
Снайперка всередині неї несамовито кричить:
