«У водяний бак. Там люк спеціальний є, технічний. Вода тепла, від котла добре гріється».
«Залізеш туди по шию, кришку за собою закриєш. Собаки не вчують, вода запах добре збиває. А багнетом туди тикати не будуть, побояться бак пробити».
Це звучить як повне безумство. Сидіти у воді, коли надворі мінус тридцять. «Я там зварюся?»
«Не зваришся. Там градусів сорок, як у добрій лазні. Тільки дихати через гумову трубку будеш».
Гліб дістає із залізної скриньки з інструментами шматок гумового шланга. «Тримай. І молися своєму богові». За годину потяг починає повільно гальмувати.
Станція Вузлова. Крізь щілини в обшивці тендера пробиваються яскраві промені прожекторів. Чути гучний гавкіт вівчарок, свистки й команди.
«Усім залишатися на своїх місцях! Перевірка документів і огляд складу!» Голос із гучномовця гримить над засніженими коліями.
Катя сидить усередині величезного залізного бака. Вода чорна, трохи масляниста, доходить просто до підборіддя. Тепло, навіть відверто жарко.
Повітря в баку дуже сперте, пахне старою іржею. Вона міцно тримає в роті трубку, другий кінець якої виведений у крихітну щілину. Вона чує важкі кроки по даху вагона.
Люк із брязкотом відчиняється. Промінь яскравого ліхтаря нишпорить по поверхні води. Катя швидко пірнає з головою й затримує дихання.
Серце калатає так, що здається, вода навколо неї вібрує. Вона подумки рахує секунди: десять, двадцять, тридцять. Легені просто горять, повітря катастрофічно бракує.
Згори чути злий голос: «Тут чисто! Одна вода! А у вугіллі вже дивився?»
«Дивився. Нема там нікого. Далі давай, швидше!» Люк із гуркотом зачиняється.
Катя виринає, жадібно хапаючи дорогоцінне повітря через трубку. Пронесло. Поки що пронесло.
Потяг стоїть на цій станції ще цілу годину, змінюють локомотивну бригаду. Гліб мовчки йде. Замість нього приходить інший кочегар, молодий і веселий хлопець.
Він нічого не знає. Він починає енергійно кидати вугілля в топку, наспівуючи якусь пісню. Катя сидить у теплому баку й боїться зайвий раз поворухнутися.
Якщо вона вилізе просто зараз, хлопець здійме крик на всю станцію. Доводиться терпляче чекати. Потяг із брязкотом рушає, стукіт коліс поступово прискорюється.
Катя вилазить із бака, коли склад уже йде повним ходом. Вона мокра, чорна, схожа на страшного водяника. Молодий кочегар обертається, бачить її й у жаху випускає лопату.
«Ти хто?» Катя миттю наводить на нього пістолет. «Тихо, бійцю, я просто привид. Одяг сухий запасний є?»
Хлопець поспішно киває, тремтячи від страху. «У ящику… роба». «Давай її сюди. І відвернися, дивитимешся — очі виколю».
Катя швидко перевдягається в суху, дуже грубу чоловічу робу. Вона завелика їй на три розміри, але це значно краще, ніж мокрий бушлат. Свій табірний одяг вона скручує у вузол і викидає просто в топку.
Вогонь жадібно пожирає її страшне минуле. Табірний номер на спині, грубі нашивки, в’їдливий запах зони. Усе перетворюється на дим і летить у чорну трубу.
Тепер вона просто брудний, безстатевий механік у промасленій робі. «Слухай сюди», — каже вона переляканому хлопцеві. «Я зійду перед Північним містом. На перегоні, де швидкість скидають».
«Ти мене ніколи не бачив, зрозумів?» Хлопець часто киває. «Зрозумів, тітонько». «Я тобі не тітонька, товаришу».
Катя сідає біля теплої стінки великого котла. Їй треба остаточно зігрітися й висохнути. До Північного міста ще ціла ніч шляху.
А тим часом у кабінеті начальника станції дзвонить телефон. Трубку бере черговий офіцер служби безпеки. На дроті капітан Івашин, який таки дістався до рації.
«Доповідаю», — кричить він, сильно зриваючи голос. «Злочинниця пішла на потязі номер 402».
«Особливі прикмети: жінка вдягнена в бушлат, озброєна армійським пістолетом. Особливо небезпечна. Володіє прийомами рукопашного бою, стріляє абсолютно без промаху».
Черговий офіцер хмуриться. «Товаришу капітане, ми ретельно оглянули 402-й. Там нікого. Собаки слід узагалі не взяли».
«Погано дивилися!» — у люті кричить Івашин. «Вона точно там, я відчуваю. Перекрийте місто».
«Оточіть вокзал. Усіх жінок перевіряти. Абсолютно всіх!» Черговий відповідає: «Є, товаришу капітане».
Івашин втомлено кладе трубку. Він сидить у медпункті, йому щойно перев’язали руку. Кістка дивом ціла, але забій дуже сильний.
Він надто добре знає Катю. Він досконало вивчив її справу. Вона ніколи не вийде на вокзалі, вона надто розумна для цього.
Вона обов’язково зістрибне раніше. «Машину мені!» — командує Івашин. «І цілий взвод автоматників. Ми їдемо на перехоплення».
«Я особисто зустріну цей потяг». Північне місто — це великий залізничний вузол. Місто, що живе залізницею. Потяг підходить до нього на холодному світанку.
Швидкість складу помітно падає. Попереду блимає семафор. Катя обережно визирає з-за тендера.
Уздовж колій, через кожні п’ятдесят метрів, стоять солдати зі зброєю. Це оточення. Івашин перекрив не тільки вокзал, він перекрив усі підступи до міста.
Це хитра пастка. Потяг зараз повільно ввійде в коридор з озброєних солдатів. Зістрибнути — означає потрапити просто їм у руки або під кулі.
Залишитися — означає приїхати на вокзал, де чекає ще більше солдатів із собаками. «Чорт», — зло шепоче Катя. Вона дивиться на молодого кочегара.
«У тебе якісь документи є?» «Паспорт у куртці». «Давай сюди».
Хлопець покірно віддає паспорт. Іван Сидоров, 1925 року народження. Катя дивиться на фото: кирпатий хлопець, зовсім не схожий на неї.
Марно. Вона повертає паспорт. «Живи, Іване». Потяг сповільнює хід майже до повної зупинки.
Катя бачить попереду довгий міст через ріку. Під високим мостом — лід. Чорний тонкий лід із численними промоїнами.
Це її єдиний вихід. Якщо вона стрибне на насип — її розстріляють. Якщо вона стрибне в ріку — може розбитися об лід або втопитися…
