«Бий. Це твій ворог. Він зараз отямиться й здасть тебе з потрохами». Людина всередині неї тихо шепоче інше: «Не ставай звіром».
Катя повільно розтискає зведені пальці. Скальпель із дзвоном падає в металевий лоток. «Усе готово, докторе. Ось затискач».
Вона подає інструмент чітко й дуже професійно. Складна операція починається. Івашин заплющує очі, провалюючись у глибокий наркотичний сон.
Катя стоїть поруч, витирає кров, вчасно подає тампони. Вона уважно стежить за пульсом людини, яка хотіла її повністю знищити. Вона рятує йому життя. Знову рятує.
Операція триває довгі три години. Івашина буквально збирають по частинах. У нього тяжкі переломи ребер, небезпечний розрив селезінки.
Але він обов’язково житиме. Коли його відвозять в окрему палату, Катя виходить на ґанок лікарні. Ніч, іде холодний проливний дощ.
Вона курить міцну папіросу, і її руки тремтять так, що попіл падає на білий халат. Вона не стала вбивати. Але вона чудово знає: це ще не кінець.
Івашин отямиться, і тоді почнеться новий виток. Минає два тривожні дні. Івашин лежить в окремій чистій палаті.
Він дуже слабкий, але вже при ясній свідомості. Охорони в нього поки немає, бо міліція вважає це звичайною ДТП. Нічна зміна, лікарня міцно спить.
Двері палати відчиняються зовсім безшумно. Катя повільно заходить усередину. У її руці затиснутий медичний шприц.
Івашин не спить, він насилу повертає голову. Його обличчя сіре й сильно змарніле. «Прийшла», — хрипить він. — «Добивати мене».
Катя підходить до ліжка й спокійно ставить шприц на тумбочку. «Знеболювальне», — каже вона рівним, безбарвним голосом. — «Строго за графіком».
Івашин недовірливо дивиться на шприц, потім переводить погляд на неї. «Чому ти не перерізала мені горло просто там, на столі?» — «Я не ти, громадянине начальнику».
— «Я тебе шукав», — важко каже Івашин, дивлячись у білу стелю. — «Цілий рік шукав. Перерив абсолютно всі міліцейські зведення. Думав, ти в столицях ховаєшся, а ти… горщики тут виносиш».
— «Я просто живу», — відповідає Катя. — «Як звичайна людина». «Ти втікачка-зечка, ти особливо небезпечна злочинниця. Я зобов’язаний подзвонити у свій відділ. Тебе візьмуть просто тут. І того лікаря, який тебе покривав, теж візьмуть».
Катя спокійно сідає на стілець біля його ліжка. Вона нахиляється до нього дуже близько. Він виразно відчуває різкий запах тютюну від її волосся.
«Дзвони», — каже вона дуже тихо. — «Телефон у коридорі висить. Тільки хто тобі, контуженому, повірить?»
«Ти під сильним морфієм, ти мариш, тобі постійно ввижаються старі вороги. А я — Віра Андріївна, шанована й чесна людина, ударниця праці. Усе це місто мене чудово знає».
Вона бере зі столика шприц, видавлює маленьку крапельку ліків із голки. «А ще в цій скляній ампулі може бути зовсім не морфій, а звичайне повітря. Один кубик повітря просто у вену, і твоє серце назавжди зупиниться. Тромбоемболія. Звичайна справа після такої тяжкої аварії. Лікар усе підтвердить».
Івашин напружено дивиться на гостру голку. У його очах уперше з’являється справжній, неприхований страх. Не перед кулею, а перед цією спокійною, холодною впевненістю.
Він розуміє, що вона зовсім не блефує. Вона пройшла справжнє пекло й вижила в дикому лісі. Вона переграла його там, і тут вона теж господиня становища.
«Чого ти від мене хочеш?» — глухо питає він. — «Просто забудь мене». — «Що?»
— «Ти мене ніколи не бачив. Я ніколи не бачила тебе. Ми з тобою померли одне для одного там, на мосту через крижану ріку. Ти пишеш офіційний рапорт, що помилився, що в тебе галюцинації. І я йду. Назавжди йду».
— «А якщо я знову знайду тебе?» — «Не знайдеш, країна дуже велика».
Івашин мовчить довго й болісно. Він дивиться на довгий шрам на своїй руці, залишений лопатою кочегара. Дивиться на цю жінку, яка двічі могла його легко вбити, але не зробила цього.
У ньому остаточно щось ламається. Може, навалилася втома, а може, прийшло розуміння. Цю війну йому ніколи не виграти.
«Іди», — каже він, втомлено заплющуючи очі. — «Забирайся звідси». — «Просто зараз?»
— «Так». — «А рапорт?» — «Я їм скажу, що чергова медсестра була п’яна. Я її зі скандалом звільнив».
Катя встає зі стільця. Вона не каже йому дякую. — «Прощавай, Івашин».
— «Мельникова», — тихо окликає він її біля самих дверей. Вона на секунду обертається.
— «Немає більше Мельникової», — каже вона. — «Мельникова згоріла у танковій битві. Або замерзла в лісі. Є тільки Віра».
Вона рішуче виходить із палати. За годину вона вже стоїть на пероні вокзалу з однією старою валізою. Вона сідає в перший-ліпший потяг.
Він іде далеко на схід, у Далекий край. Туди, де активно будуються нові міста й де ніхто не питає про минуле. Там завжди потрібні міцні робочі руки.
Минає час, настає 1965 рік. Маленьке робітниче селище, на головній площі проходить парад ветеранів. Люди дзвенять медалями, школярі дарують їм живі квіти.
На тихій лавці в парку сидить літня жінка. Їй під п’ятдесят, але виглядає вона значно старшою. Волосся зовсім сиве, обличчя вкрите глибокими зморшками.
Вона кришить хліб і годує голубів. До неї радісно підбігає маленька дівчинка з бантом. — «Бабусю, бабусю, а ви на війні були? Чому у вас зовсім немає медалей?»
Жінка тепло й трохи сумно всміхається. — «Воювала, онучко, усе своє життя воювала». — «А де ваші гарні медалі? Ви їх загубили?»
— «Ні, я їх обміняла». — «На що обміняли?»
Жінка підводить очі на чисте блакитне небо. По ньому не летять ворожі літаки, не повзе чорний дим від палаючих будинків. Вона робить глибокий вдих на повні груди.
— «На тишу», — тихо каже вона. — «На найдорожчу річ у цьому світі. На просту тишу».
