«Так, у понеділок вранці. Може, ви щось плутаєте?»
«Мабуть, плутаю», — сказала Рая. «Дякую. Вибачте за турботу».
Вона поклала слухавку й якийсь час сиділа нерухомо. У понеділок. Він написав заяву в понеділок, а їй сказав про відрядження тільки вчора ввечері. Три дні він знав і мовчав. Три дні ходив цією квартирою, їв її суп, дивився з нею ввечері телевізор, лягав поруч у ліжко, і весь цей час знав, що їде. Не у відрядження. З нею. З Ольгою. До моря.
Рая встала, підійшла до вікна й відчинила кватирку. Свіже повітря ввійшло в кухню, ворухнуло фіранку. Внизу, у дворі, жінка розвішувала білизну на мотузці, простирадла лопотіли на вітрі, як білі прапори. Рая дивилася на неї й думала не про минуле, а про те, що треба зробити просто зараз.
Вона дістала з шухляди стару записну книжку, знайшла номер слюсаря, який торік міняв кран у ванній. Подзвонила. Чоловік відповів не відразу, голос був хрипкий, сонний.
«Олексію Петровичу, це Рая з двадцять сьомої квартири, пам’ятаєте? Ви нам кран ставили в листопаді».
«А, так-так, пам’ятаю. Що сталося?»
«Мені треба замки поміняти. На вхідних дверях. Сьогодні».
«Сьогодні?» — він помовчав. «Ну, після обіду зможу під’їхати. Година на другу влаштує?»
«Влаштує. Дякую».
До другої було ще далеко. Рая пройшлася квартирою, зазираючи в кожну кімнату, ніби бачила все вперше. Спальня, ліжко застелене, подушки розправлені, на тумбочці Ігорева книжка, закладена квитанцією. Він читав її вже третій місяць, одну й ту саму, просуваючись на сторінку за день.
Зала, диван, телевізор, килим, який вони купили разом на ярмарку, торгувалися пів години й були задоволені, як діти. Балкон, глиняна ваза, в якій ще вчора стояла гілка горобини, тепер порожня. Складаний стілець, ящики з розсадою, яку Рая щовесни вирощувала для заміської ділянки, хоча ділянки в них не було й не передбачалося.
Близько полудня задзвонив телефон. Рая подивилася на екран — Ігор. Вона дивилася, як його ім’я пульсує на екрані, як телефон вібрує на столі, зсуваючись до краю. Один дзвінок, другий, третій. Потім екран згас.
За хвилину прийшло повідомлення: «Рая, передзвони, терміново». Вона прочитала й поклала телефон екраном донизу.
За п’ять хвилин знову дзвінок. Вона не відповіла. Ще за десять — знову. І ще повідомлення: «Ти вдома? Що відбувається? Подзвони мені».
Літери стрибали на екрані, квапливі, нервові. Рая уявила, як він стоїть десь — може, все ще на вокзалі, може, вже в привокзальному кафе, — і тицяє пальцем у телефон, і не розуміє, і злиться, і боїться водночас. Вона поклала телефон у шухляду кухонного столу, до котушок ниток і старих квитанцій, і зачинила шухляду.
За чверть до другої прийшов слюсар — кремезний чоловік у робочому комбінезоні, із залізною валізкою, від якої пахло машинним мастилом. Рая відчинила йому, запропонувала чаю. Він відмовився, присів навпочіпки біля дверей, оглянув замок.
«Що, заїдає?» — спитав він, колупаючи механізм викруткою.
«Ні. Просто хочу поміняти на новий. І щоб ключі були тільки в мене».
Олексій Петрович подивився на неї поверх окулярів, помовчав, кивнув.
«Зрозуміло», — сказав він без зайвих запитань. «Зараз зробимо».
Він працював хвилин сорок. Дзвенів інструментами, свердлив, приміряв нову серцевину, перевіряв, як ходить язичок. Рая сиділа на кухні й слухала ці звуки — ділові, робочі, конкретні. У них було щось заспокійливе. Поки руки майстра робили свою справу, щось змінювалося не тільки в дверях, а й у всій квартирі. Старий замок ішов разом зі старим життям.
Коли слюсар закінчив, він простягнув їй три нові ключі на металевому кільці.
«Ось», — сказав він. «Замок хороший, із захистом. Старими ключами вже не відчините».
Рая розплатилася, подякувала, зачинила за ним двері новим ключем із незвичним, але приємним клацанням. Повернула ключ двічі, смикнула ручку. Замкнено. Міцно.
Дзвінки тривали. Надвечір їхній характер змінився. Перші були злі, вимогливі. Рая бачила це за частотою викликів, за короткими паузами між ними, за повідомленнями, які вона читала, але не відповідала.
«Де гроші?»
