«Ти відкривала валізу?»
«Це не те, що ти думаєш».
«Передзвони негайно».
Потім тон почав змінюватися. Злість поступалася місцем тривозі, тривога — розгубленості.
«Рая, будь ласка, відповідай. Мені треба пояснити. Я все можу пояснити, просто візьми слухавку».
До ночі повідомлення стали майже жалібними: «Я не знаю, що на мене найшло. Це помилка. Пробач».
Рая читала кожне повідомлення, одне за одним, сидячи на дивані в залі з чашкою чаю. Телевізор працював без звуку, миготіли кадри якогось серіалу. Жінка на екрані плакала, притискаючи руки до обличчя. Рая дивилася то на екран, то на телефон і не відповідала.
Не з помсти. Не з бажання покарати. Просто не було про що говорити. Усі слова, які він міг сказати, вона вже знала наперед. Заплутався, помилився, вона нічого для нього не значила, це був момент слабкості. Стандартний набір, який вона чула сто разів у тих самих серіалах, що йшли зараз по телевізору без звуку.
Рая не знала, де зараз Ігор. Найімовірніше, він усе-таки сів у той потяг. Сам, із порожнім конвертом і зім’ятими сорочками у валізі. Мабуть, поїхав у той самий готель біля моря — номер же оплачений на двох, на три ночі. Сидить тепер сам у номері з двоспальним ліжком, дивиться в стелю й намагається зрозуміти, що сталося і як жити далі. А може, блукає набережною, телефонує Ользі, яка не бере слухавку, і п’є каву в якомусь кафе на пластиковому стільці.
Рая не знала й знати не хотіла. Одне було ясно: додому він сьогодні не повернеться. У неї є час.
Близько десятої вечора у двері подзвонили. Рая завмерла на секунду, прислухалася. Не Ігор — він десь далеко, в готелі біля моря, сам у номері, заброньованому на двох. На порозі стояла Валентина, сусідка з третього поверху, подруга, з якою вони дружили років п’ятнадцять. Невисока, повна, в домашньому халаті й капцях, із тарілкою, накритою рушником.
«Рай, я пиріжків напекла, з капустою. Думаю, занесу, поки гарячі. Ти сама, чи що? Ігор у відрядженні?»
«Заходь», — сказала Рая.
Валентина зайшла, поставила тарілку на стіл, сіла на табуретку. Пиріжки пахли смачно — здобним тістом, смаженою капустою з цибулею. Рая поставила чайник, дістала чашки. Руки рухалися звично, а всередині раптом щось здригнулося, ніби тільки зараз, при живій людині, можна було нарешті перестати тримати все в собі.
«Валю», — сказала вона, наливаючи окріп у заварник. «Ігор не у відрядженні».
Валентина підняла брови, але промовчала. Чекала.
Рая сіла навпроти, обхопила чашку долонями й розповіла. Не все одразу: спочатку про конверт, потім про квитки, потім про Ольгу. Говорила рівно, без надриву, ніби переказувала чужу історію. Тільки коли дійшла до ланцюжка — маминого, того самого, з листочком — голос здригнувся, і вона замовкла на секунду, дивлячись у чай.
Валентина слухала, не перебиваючи. Тільки руки зчепила на колінах і похитувала головою рівно, як маятник.
«От гад», — сказала вона нарешті, коли Рая закінчила. «От же ж гад. Тихий який. Хто б міг подумати?»
«Я б не подумала», — відповіла Рая.
«А ти що, прямо на вокзал за ним поїхала?»
