«Поїхала. Бачила все. Як він валізу відкрив, як вона ту гілку дістала. Як вона пішла».
Валентина ще раз похитала головою й потяглася по пиріжок.
«Ну й правильно, що замки поміняла. А гроші забрала?»
«Забрала. І ланцюжок».
«Молодець. А то знаю я таких — прийде, почне ридати, просити пробачення. Ти його пожалієш, а він за місяць знову те саме».
Вони пили чай і їли пиріжки, і Валентина розповідала про свою двоюрідну сестру, в якої чоловік теж пішов до молодої, а потім за пів року приповз назад, коли молода його виставила. І Рая слухала, і кивала, і їй було не те щоб легше, але якось тепліше — від гарячого чаю, від пиріжків, від того, що поруч сиділа жива людина, яка не засуджувала, не жаліла, а просто була поруч.
Валентина пішла близько одинадцятої, забравши порожню тарілку й пообіцявши зазирнути завтра. Рая зачинила за нею двері новим замком, новим ключем і повернулася на кухню. Помила чашки, прибрала цукорницю, витерла стіл. Потім відчинила шухляду й подивилася на телефон.
Вісімнадцять пропущених викликів. Дванадцять повідомлень. Останнє прийшло двадцять хвилин тому: «Рая, візьми слухавку. Мені треба все пояснити». Рая прочитала й поклала телефон назад.
Він приїхав через два дні ближче до вечора. Мабуть, відсидів усі три ночі в тому готельному номері біля моря — сам, на двоспальному ліжку, оплаченому з їхніх спільних грошей, яких у конверті вже не було. Рая знала, що він приїде, бо дзвінки не припинялися. Тон змінювався від злості через переляк до чогось, схожого на відчай.
Останні повідомлення були короткі, сухі: «Я біля під’їзду. Відчини двері. Рая».
Вона стояла в коридорі й слухала, як він піднімається сходами. Кроки були не такі, як раніше — не впевнені, не швидкі. Повільні, важкі, з паузами на кожному прольоті, ніби людина несла на плечах щось, чого не могла скинути. Потім дзенькнули ключі.
Він вставив ключ у замок, і ключ не повернувся. Спробував ще раз. І ще. Рая чула, як він смикає ручку, як лається, як дістає телефон. Дзвінок. Її телефон задзвенів на кухні. Вона не ворухнулася.
Потім він постукав. Спочатку кісточками пальців, неголосно, майже ввічливо. Потім долонею, наполегливіше.
«Рая», — сказав він крізь двері. «Я знаю, що ти вдома. Відчини. Будь ласка».
Вона мовчала.
«Рая, я все поясню. Це не те, що ти думаєш. Ну помилився, ну дурень. Відчини, поговоримо нормально. Не через двері ж».
Тиша.
«Рай, ну будь ласка»…
