Він поклав долоню їй на поперек, легко, звично, по-хазяйськи, так, як колись клав цю долоню Раї. А Ольга поправила йому комір куртки, розправила тканину двома пальцями, і в цьому короткому русі було стільки інтимності, стільки буденної, обжитої близькості, що в Раї перехопило горло. Так поправляють комір людині, чий одяг знаєш на дотик.
Жодного відрядження. Жодного головного офісу. Жодних проблем із документацією. Просто чоловік і жінка, які їдуть разом до моря на три дні. На її, Раїні, гроші. І з її, Раїним, ланцюжком, який він, мабуть, збирався подарувати там, на березі, під келих вина, як свій.
Потім сталося те, чого Рая чекала, сама не усвідомлюючи, що чекає саме цього. Ігор глянув на годинник, нахилився, підняв валізу й поставив її на дерев’яну лавку біля стіни. Розстебнув блискавку, відкинув верхній клапан — мабуть, хотів перевірити документи або дістати конверт, показати Ользі, що все гаразд, усе за планом.
Його рука пірнула під сорочки, намацала конверт, витягла. Він наддер край звичним рухом, зазирнув усередину й завмер.
Рая бачила, як змінилося його обличчя. Не відразу — спершу було легке здивування, як у людини, яка відкрила холодильник і не знайшла того, що точно туди поклала. Потім здивування змінилося розгубленістю. А потім Рая побачила це навіть на відстані: по його обличчю пройшла хвиля страху. Справжнього тваринного страху, від якого шкіра блідне й очі розширюються.
Ігор почав гарячково ритися у валізі. Витягав речі одну за одною — сорочки, штани, бритвений набір, кидав їх на лавку, перетрушував, перевіряв кожну кишеню, кожну складку. Ольга підійшла ближче, зазирнула через його плече, спитала щось коротко. Він не відповів.
Тоді вона насупилася, взяла в нього конверт, сама зазирнула всередину й дістала звідти суху гілку горобини з дрібними темними ягодами.
Кілька секунд Ольга мовчки дивилася на гілку, тримаючи її двома пальцями перед собою, ніби отруйну комаху. Потім повільно перевела погляд на Ігоря. І вираз її обличчя змінився миттєво, ніби хтось зірвав маску, під якою виявилося зовсім інше обличчя.
Зникла м’якість, зникло передчуття, зникла та красива безтурботність, із якою вона стояла хвилину тому. Залишилася тільки холодна, гостра злість. Вона сказала йому щось коротко, тихо, крізь зуби. Рая не чула слів, але бачила, як сіпнулися Ольжині губи і як побіліли її пальці, що стискали гілку.
Ігор почав говорити — швидко, збивчиво, ковтаючи слова, розмахуючи руками. Щось пояснював, виправдовувався, переконував. Схопив Ольгу за лікоть, але вона вирвала руку різко, з такою силою, що відступила на два кроки назад і ледь не перечепилася через свою бордову сумку.
«Ти мені обіцяв», — долинуло до Раї, і в цих трьох словах було все.
Ольга жбурнула гілку горобини йому під ноги. Та впала на бетон перону, і кілька сухих ягід відкотилися вбік, як дрібні темні намистини. Ольга підхопила свою сумку, закинула ремінець на плече й пішла геть — швидко, не озираючись, цокаючи підборами по бетону.
Звук був чіткий, ритмічний, як стукіт метронома, і він віддалявся, віддалявся, поки не розчинився у вокзальному шумі. Ігор сіпнувся за нею, зробив два кроки, гукнув на ім’я. Ольга навіть не повернула голови. Тільки прискорила ходу, і за кілька секунд зникла за поворотом, у натовпі пасажирів, серед валіз і рюкзаків, ніби її ніколи тут і не було.
Рая бачила, як Ігор залишився стояти сам біля лавки. Валіза була розкрита, з неї стирчали зім’яті сорочки, порожній конверт лежав зверху, і гілка горобини валялася на підлозі біля його ніг. Він стояв і дивився в той бік, куди пішла Ольга.
По його спині, по опущених плечах, по руках, які безсило висіли вздовж тіла, було видно все. Він став нижчий на зріст, чи так здалося Раї. Щойно це був чоловік, який їхав до моря з красивою жінкою й товстим конвертом, а тепер — просто немолодий чоловік на порожній лавці, з розкритою валізою.
Рая не стала чекати, поки він озирнеться чи помітить її. Допила чай — він давно вистиг і став несмачним, терпким. Викинула стаканчик в урну й пішла до виходу з вокзалу. Йшла рівно, не поспішаючи, але й не сповільнюючи кроку.
Повз неї поспішали люди з валізами, хтось тягнув величезну картату сумку, дитина хникала біля каси, тягнула матір за руку до вітрини з іграшками, динамік оголошував відправлення потяга з третьої платформи. Потяга Ігоря. Того самого, на який він купив два квитки, а поїде, якщо поїде взагалі, сам….
