Рая слухала й кивала. Їй не було ні шкода його, ні приємно від того, що йому погано. Було просто ясно, що цей етап треба пройти, як проходять неприємну медичну процедуру — терпляче, без зайвих емоцій, знаючи, що потім стане легше.
Розлучення тривало два місяці. Рая подала документи через тиждень після того, як Ігор стояв біля зачинених дверей. Знайшла юристку — молоду жінку з короткою стрижкою й діловими руками, яка розклала все по поличках за сорок хвилин, випивши при цьому дві чашки кави з автомата в коридорі.
«Квартира ваша?» — спитала юристка.
«Спільна. Приватизували разом».
«Діти?»
«Двоє. Дорослі, живуть окремо».
«Майно ділитимете?»
«Квартиру хочу залишити за собою. Решту хай забирає».
Юристка кивнула, записала, призначила дату. Все було просто, сухо, по-діловому, як заповнити квитанцію за світло чи оформити довіреність. Рая вийшла з кабінету надвір і раптом упіймала себе на думці, що чекала чогось драматичнішого. Грому, блискавок, ридань біля стійки. А натомість — папери, підписи, штампи й жінка з кавою з автомата.
Ігор на розлучення з’явився. Сидів на стільці в коридорі, чекав, смикав ремінець годинника — та сама звичка, яку Рая знала тридцять років. Побачив її, встав, ступив назустріч.
«Рая, може, не треба? Може, поговоримо ще раз? Я ж усе зрозумів. Я змінився».
Вона подивилася на нього. Він справді змінився, але не так, як хотів сказати. Схуд, під очима залягли тіні, сорочка була м’ята, недбало заправлена. Він виглядав не винним чоловіком, а радше розгубленим хлопчиком, якого вигнали з дому і який не знає, куди йти.
«Ігорю», — сказала вона тихо, — «ти не змінився. Ти просто злякався. Це різні речі».
Він відкрив рота, щоб щось відповісти, але не знайшов слів. Так і стояв із прочиненим ротом, поки Рая не відвернулася й не пішла коридором до потрібного кабінету. Вона не озиралася. Чула за спиною його кроки: він ішов слідом, на відстані, як прив’язаний.
Процедура тривала хвилин двадцять. Підписи, паузи, запитання судді — формальні, чергові. Примирення неможливе? Неможливе. Ігор підписав не дивлячись, швидким рухом, ніби хотів якнайшвидше з цим покінчити. Або, навпаки, боявся, що якщо думатиме, рука здригнеться.
На виході з будівлі він наздогнав її біля сходів…
