Життя без прикрас— Мирослава.
Вона обернулася.
— Дякую. За все.
Вона кивнула й вийшла. У коридорі зупинилася на кілька секунд, дивлячись у підлогу, потім пішла далі.
Операція почалася о дев’ятій нуль дві.
Степан Аркадійович оперував сам. Мирослава стояла асистенткою. Нейрохірургія не була її спеціальністю, і вона розуміла своє місце. Вона подавала інструменти, стежила за полем, виконувала вказівки й не дозволяла думкам іти туди, де починався особистий біль.
Черненко працював як людина, за плечима якої десятиліття практики: без метушні, без зайвих слів, без руху, що не має сенсу. Коли доступ було відкрито, Мирослава вперше побачила стару гематому не на знімку. Темний щільний згусток, давно чужий тілу і все ж застряглий у ньому, як минуле, що не відпустило.
— Аспіратор.
Вона подала.
Наступні сорок хвилин були майже ювелірною роботою. Міліметр за міліметром. Обережно. Точно. Мирослава ловила себе на тому, що майже не дихає, хоч знала: дихати треба.
І раптом анестезіолог сказав:
— Тиск нестабільний.
— Бачу, — спокійно відповів Черненко. — Працюємо.
Але показники продовжували стрибати. Потім почав падати пульс.
— Брадикардія. Сорок п’ять.
— Атропін.
Мирослава подивилася на монітор. Сорок. Тридцять вісім.
— Степане Аркадійовичу, — промовив анестезіолог уже не таким рівним голосом.
— Чую. Дайте мені дві хвилини.
Дві хвилини в операційній можуть стати вічністю. Особливо коли пульс іде вниз.
Тридцять п’ять.
Тридцять два.
— Готуйте дефібрилятор, — сказав Черненко.
Медсестра потягнулася до апарата.
Тридцять.
І раптом пульс підскочив. Шістдесят два. Шістдесят вісім. Сімдесят один.
— Повернувся, — видихнув анестезіолог.
Черненко не змінився в обличчі. Продовжував працювати так, ніби довкола не існувало нічого, крім операційного поля.
За двадцять хвилин гематому було видалено повністю. Він перевірив. Потім іще раз. І лише тоді сказав:
— Ушиваємо.
Операція закінчилася об одинадцятій сорок.
У коридорі, поки пацієнта везли в реанімацію, Степан Аркадійович зняв рукавички й сказав Мирославі:
— Добре асистували.
Для нього це була майже щедра похвала. Вона зрозуміла.
— Прогноз?
— Побачимо. Перші дні нічого не обіцяють.
— Пам’ять?
Він подивився на неї.
— Ми зробили те, що могли. Далі — спостереження.
Три дні Мирослава чекала.
Працювала, робила обходи, писала історії хвороби, приймала пацієнтів. Вранці й увечері приходила в реанімацію, іноді вночі піднімалася з чергової просто перевірити. Він лежав блідий, із забинтованою головою, під’єднаний до моніторів. Здавався водночас знайомим і чужим.
На третій день він розплющив очі.
Мирослава була поруч.
Він спершу дивився в стелю. Потім повернув голову до неї.
— Мирослава, — сказав тихо.
— Я тут.
Пауза була довгою.
— Я бачив дівчинку, — промовив він. — Маленьку. Вона спала в мене на руках.
Мирослава не ворухнулася.
— Я ніс її. Вночі. Позаду горіло.
Він заплющив очі, ніби картинка завдавала болю.
— Я поклав її біля дверей. Подзвонив. Відійшов. Я не хотів іти. Але пішов.
Мирослава почула власний голос — рівний, майже чужий.
— Як її звали?
Він мовчав дуже довго.
— Мирослава, — сказав нарешті.
Вона заплющила очі на одну секунду. Лише на одну. Потім розплющила.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.