— Мирослава.
Вона обернулася.
— Дякую. За все.
Вона кивнула й вийшла. У коридорі зупинилася на кілька секунд, дивлячись у підлогу, потім пішла далі.
Операція почалася о дев’ятій нуль дві.
Степан Аркадійович оперував сам. Мирослава стояла асистенткою. Нейрохірургія не була її спеціальністю, і вона розуміла своє місце. Вона подавала інструменти, стежила за полем, виконувала вказівки й не дозволяла думкам іти туди, де починався особистий біль.
Черненко працював як людина, за плечима якої десятиліття практики: без метушні, без зайвих слів, без руху, що не має сенсу. Коли доступ було відкрито, Мирослава вперше побачила стару гематому не на знімку. Темний щільний згусток, давно чужий тілу і все ж застряглий у ньому, як минуле, що не відпустило.
— Аспіратор.
Вона подала.
Наступні сорок хвилин були майже ювелірною роботою. Міліметр за міліметром. Обережно. Точно. Мирослава ловила себе на тому, що майже не дихає, хоч знала: дихати треба.
І раптом анестезіолог сказав:
— Тиск нестабільний.
— Бачу, — спокійно відповів Черненко. — Працюємо.
Але показники продовжували стрибати. Потім почав падати пульс.
— Брадикардія. Сорок п’ять.
— Атропін.
Мирослава подивилася на монітор. Сорок. Тридцять вісім.
— Степане Аркадійовичу, — промовив анестезіолог уже не таким рівним голосом.
— Чую. Дайте мені дві хвилини.
Дві хвилини в операційній можуть стати вічністю. Особливо коли пульс іде вниз.
Тридцять п’ять.
Тридцять два.
— Готуйте дефібрилятор, — сказав Черненко.
Медсестра потягнулася до апарата.
Тридцять.
І раптом пульс підскочив. Шістдесят два. Шістдесят вісім. Сімдесят один.
— Повернувся, — видихнув анестезіолог.
Черненко не змінився в обличчі. Продовжував працювати так, ніби довкола не існувало нічого, крім операційного поля.
За двадцять хвилин гематому було видалено повністю. Він перевірив. Потім іще раз. І лише тоді сказав:
— Ушиваємо.
Операція закінчилася об одинадцятій сорок.
У коридорі, поки пацієнта везли в реанімацію, Степан Аркадійович зняв рукавички й сказав Мирославі:
— Добре асистували.
Для нього це була майже щедра похвала. Вона зрозуміла.
— Прогноз?
— Побачимо. Перші дні нічого не обіцяють.
— Пам’ять?
Він подивився на неї.
— Ми зробили те, що могли. Далі — спостереження.
Три дні Мирослава чекала.
Працювала, робила обходи, писала історії хвороби, приймала пацієнтів. Вранці й увечері приходила в реанімацію, іноді вночі піднімалася з чергової просто перевірити. Він лежав блідий, із забинтованою головою, під’єднаний до моніторів. Здавався водночас знайомим і чужим.
На третій день він розплющив очі.
Мирослава була поруч.
Він спершу дивився в стелю. Потім повернув голову до неї.
— Мирослава, — сказав тихо.
— Я тут.
Пауза була довгою.
— Я бачив дівчинку, — промовив він. — Маленьку. Вона спала в мене на руках.
Мирослава не ворухнулася.
— Я ніс її. Вночі. Позаду горіло.
Він заплющив очі, ніби картинка завдавала болю.
— Я поклав її біля дверей. Подзвонив. Відійшов. Я не хотів іти. Але пішов.
Мирослава почула власний голос — рівний, майже чужий.
— Як її звали?
Він мовчав дуже довго.
— Мирослава, — сказав нарешті.
Вона заплющила очі на одну секунду. Лише на одну. Потім розплющила.
— Ви пам’ятаєте своє ім’я?
