Надія стояла бліда, але вже не плакала.
— Ні. Нічого не чіпайте. Залишайте як є й ідіть. Далі я сама. Дякую вам.
Вона розплатилася з чоловіками, зателефонувала Вірі, а потім викликала поліцію.
Нарядові, що прибув, Надія плутано розповіла все від самого початку: про різні причини смерті, про помилки в даті народження, про відмову в ексгумації, про порожню труну. Поліцейські, звісно, не дуже повірили, що дві тендітні жінки змогли організувати розкриття могили. Але це вже було не головним.
Головне питання тепер звучало інакше: де тіло Кирила?
Уранці почалася метушня в цивільній і військовій прокуратурі. Спершу намагалися звинуватити знеумілу від горя матір: самовільне розкриття поховання, порушення порядку, скандал. Але справа швидко набирала обертів, і зам’яти її вже не вдалося.
Начальника частини викликали на допит. Потім викликали ще кількох офіцерів. І правда поступово почала виходити назовні.
Виявилося, Кирило разом з іншими новобранцями справді перебував на навчаннях, коли почався справжній обстріл. Необстріляні хлопці в паніці розбіглися. Згодом майже всіх знайшли. Усіх, крім Кирила.
Місцевість після вибухів була порита так, ніби її переорало залізом. Командування вирішило, що шукати його марно. Щоб уникнути перевірок, зайвих запитань і паперової тяганини, Кирила записали померлим від хвороби. Потім швидко оформили документи й організували порожню труну.
Ніхто не очікував, що мати виявиться настільки впертою і піде до кінця.
За пів року Надія й Віра повернулися до рідного селища. У тій частині відбулися серйозні перевірки. Начальник і ще кілька людей опинилися під судом. Але Надії від цього легше не стало. Раніше в неї хоча б була могила — хай чужа, хай страшна, але місце, куди можна було прийти й виплакатися. Тепер не залишилося навіть цього…
