Тюремний коридор на місцевому жаргоні називається продол. Це довга кишка, дбайливо викладена холодним кахлем і міцним залізом. Тут будь-які звуки живуть своїм власним, особливим життям.
Зазвичай тут добре чути лише важкі кроки конвою, брязкіт ключів і рідкісні крики. Але того пам’ятного ранку коридор підозріло причаївся. Він ніби набрав побільше повітря в груди перед потужним стрибком.
Саша Сєвер ішов у щільному кільці конвою. Його супроводжували четверо автоматників, злий собака й особисто начальник караулу. Вони вели одного щуплого чоловіка в окулярах так обережно, ніби конвоювали ядерну боєголовку.
Охорона боялася зовсім не його старих м’язів. Вони панічно боялися того, що він може зробити одним своїм словом. Ледве вони пройшли перший контрольний пост, як дзвінка тиша луснула.
Із камери номер десять, де сиділи перелякані первоходи, пролунав перший несміливий удар. Динь — алюмінієва кружка дзвінко вдарила об залізну решітку. Секунда тиші, і тут же пролунав відгук із камери навпроти.
Динь — конвоїри нервово сіпнулися. Службовий собака злобно загарчав, сильно натягуючи короткий повідець. — Швидше пішов! — гаркнув начальник конвою, грубо підштовхуючи Сєвера в спину холодним стволом автомата.
Але Сєвер навіть не подумав пришвидшити крок. Він ішов у своєму власному, розміреному ритмі. Спокійно, з гідністю, дивлячись лише просто перед собою.
Металевий звук стрімко наростав. Він летів усіма поверхами, як страшна лісова пожежа. До десятої камери приєдналася дванадцята, а потім і двадцята.
За хвилину оглушливо гуркотів уже весь тюремний корпус. Сотні в’язнів люто били кружками по дверях, тупотіли ногами й голосно кричали в реснички. Це був зовсім не стихійний бунт люті.
У цьому потужному гулі зовсім не було злоби. Це був чіткий, злагоджений ритм. Важкий, неймовірно потужний ритм загального прощання.
Тум, тум, тум — саме так б’ється серце велетня. — Негайно припинити! — кричав у рацію черговий по корпусу, але його голос жалюгідно тонув у цьому океані звуку. Не можна наказати розбурханому океану зупинитися за командою.
Сєвер гордо йшов крізь цей оглушливий гуркіт, і по його тілу бігли мурашки. Він чудово розумів, що зараз стукають не лише кримінальні авторитети. Стукають звичайні мужики, яких він колись захистив від незаконних поборів.
Стукають ті самі люди, які дізналися, як він зламав систему безпрєдєлу в тридцять третій камері. Це був справжній тюремний салют. Найвища нагорода, яку взагалі може дати цей жорстокий бетонний світ.
Біля самого виходу зі спецблоку, там, де закінчувалася тюрма й починалася обгороджена колючим дротом воля, стояв полковник. Це був справжній господар цієї великої тюрми. Не якийсь майор-інтриган, а справедливий керівник.
Він стояв, заклавши руки за спину, і уважно слухав, як дрижать стіни його установи. Суворий конвой слухняно зупинився. Полковник пильно подивився на Сєвера.
Погляд старого офіцера був дуже важкий і втомлений, але в ньому читалася явна повага ворога до сильного ворога. — Чуєш цей шум, Сєвере? — спитав полковник, перекрикуючи наростаючий гул. — Вони тебе проводжають урочисто, просто як генерала.
— Не як генерала, громадянине начальнику, — спокійно відповів злодій. — Вони мене проводжають як людину. А генералів тут, самі знаєте, не дуже люблять.
— Ти мені всю тюрму догори дриґом поставив, — докірливо похитав головою полковник. — Майор уже рапорт написав на термінове звільнення. Каже, що більше не може працювати в такому божевільному домі.
— Тугарин назавжди інвалідом лишився, а в тридцять третій камері тепер зразковий порядок і чистота, як в операційній. Ти дуже небезпечна людина, Сєвере. Ти — справжній вірус.
— Я корисні ліки, — ввічливо поправив його Саша. — Вірус — це тюремний безпрєдєл, а я виступаю як імунітет. Полковник сумно всміхнувся.
— Гарно говориш, діду. Але зараз ти їдеш у найсуворішу північну колонію. Ти хоч знаєш, що це за страшне місце?
