— прогарчала жінка. — Чи вирішила, що тобі тут усе можна?
Вона змахнула рукою.
І раптом Олена відчула дивний спокій. Утома була такою величезною, що навіть страх відступив кудись убік. Вона подивилася жінці просто в очі.
— Я не зобов’язана перед вами звітувати, — сказала вона. — І не зобов’язана просити дозволу в тих, хто сам давно втратив право судити інших.
Жінка різко штовхнула її в плече.
— Втратив право? Це ти тут убивця. Тільки в білому халаті. Найстрашніша з усіх. Ну що, покажемо їй, як розмовляють із людьми?
Камера заворушилася. Жінки почали підводитися з нар, оточуючи Олену щільним кільцем. Шум наростав. Хтось штовхнув її збоку, хтось смикнув за рукав. Вона намагалася втриматися на ногах, але все змішалося — обличчя, голоси, чужі руки. Після сильного удару в спину вона впала і знепритомніла.
Отямилася Олена в лікарняній палаті при установі. Перше, що вона відчула, — тепла долоня міцно тримає її руку.
— Швидше сюди! Вона прийшла до тями! — почула вона схвильований чоловічий голос.
Олена повільно розплющила очі. Над нею схилився чоловік середніх років. Обличчя здавалося знайомим, але свідомість ще не встигла зібрати пам’ять докупи.
— Леночко, чуєш мене? Як ти? — тихо спитав він. — Усе минулося. Садна, забої, гематоми, але серйозних ушкоджень немає. Ти одужаєш.
Пам’ять ударила різко: чужа камера, голоси, поштовхи, падіння. Очі знову наповнилися слізьми.
Чоловік стиснув її руку міцніше.
— Будь ласка, не плач. Тепер ти в безпеці. Більше такого не повториться. Я обіцяю. Пробач, я не знав, що тебе сюди етапували.
Він помовчав, ніби боявся квапити її.
— Ти мене впізнаєш?
