Олена вдивилася уважніше. Риси обличчя проступали крізь утому й біль.
— Ілля? — прошепотіла вона. — Це справді ти?
Вона впізнала його. Ілля Вєтров, її однокурсник. Вони не бачилися багато років після інституту. Колись він був смішливим, незграбним, веснянкуватим хлопцем, який на першому курсі намагався залицятися до неї, але Олена тоді не помічала нікого, крім Дмитра. Тепер перед нею стояв інший чоловік: спокійний, зібраний, упевнений.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
— Працюю лікарем, — відповів Ілля. — Так склалося. Колись вітчим попросив тимчасово допомогти, а я залишився.
Олена напружилася.
— Твій вітчим… Савельєв?
Ілля кивнув.
— Так. Ти не могла знати. Мій батько помер, коли я щойно закінчив інститут. Через кілька років мама вийшла заміж за Савельєва. Він…
— Не треба, — різко перебила Олена. — Я не хочу про нього чути. Те, що він зробив, підло. Не можна так поводитися з людиною, навіть якщо вона в ув’язненні.
— Я розумію, — тихо сказав Ілля. — І не виправдовую його. Але прошу, вислухай хоча б заради дитини. Він утратив голову від страху. Кілька років тому в нього загинув син від першого шлюбу. Тепер залишився онук — і той на межі. Хлопчикові вісім. Майже все його життя минуло між лікарнями й обстеженнями. Його возили до різних фахівців, іноді ставало трохи краще, але хвороба поверталася ще сильнішою.
Ілля говорив не як людина, що захищає Савельєва. Він просив за хлопчика. І в цьому відчайдушному, стриманому голосі було стільки болю, що Олена відчула, як усередині здригнулося щось живе.
Вона раптом помітила: руки більше не тремтять. Вони спокійно лежали в долонях Іллі.
Якщо в дитини залишався бодай один шанс, його не можна було не використати.
— Чому я?
