Мати підняла брову.
— У чому саме?
— Що все вийде. Що суддя прийме документи. Що Гранін зірветься. Що Ірина заговорить.
Валентина Павлівна відставила чашку.
— Ні.
Дарина здивовано завмерла.
— Тобто?
— Тобто я не була впевнена майже ні в чому. Експертний висновок був попереднім. Запис із камери ще треба було офіційно перевіряти. Свідчення працівниці могли спробувати розвалити. Ірина могла промовчати. Суддя міг не дати мені говорити.
— Але ти виглядала так, ніби прийшла вже з вироком для нього.
— Так і треба було виглядати.
Дарина дивилася на матір, а потім тихо розсміялася.
— Ти блефувала?
— Частково, — спокійно відповіла Валентина Павлівна. — Але хороший блеф тримається не на порожнечі. У мене була правда. Просто вона ще не встигла стати повною папкою з печатками.
— Ти ризикнула.
— Так.
— Заради мене?
Валентина Павлівна довго мовчала.
— Заради тебе. Заради пацієнта, який помер. Заради тих, хто міг померти потім. Але спершу — заради тебе.
Дарина опустила очі. У горлі знову з’явився клубок, тільки тепер він був не від страху.
— Я думала, робота для тебе завжди важливіша.
Мати зітхнула.
— Я сама зробила так, що ти могла так подумати.
Дарина підвела погляд.
— Після нової посади ти майже зникла.
— Я знаю.
— Я дзвонила тобі іноді просто поговорити, а ти завжди питала: «Що сталося?»
Валентина Павлівна болісно скривилася.
— Бо звикла жити так, ніби звичайна розмова — це розкіш. Ніби спершу треба закрити всі справи, а вже потім бути матір’ю. Тільки справи ніколи не закінчуються.
Вона потягнулася через стіл і накрила руку Дарини своєю.
— Пробач мені.
Дарина дивилася на їхні руки.
Мамина долоня була тепла, суха, трохи жорстка. Рука людини, яка багато років тримала ручку, папки, документи, але надто рідко — власну доньку.
— Я теж не завжди намагалася зрозуміти тебе, — сказала Дарина.
— Ти не була зобов’язана бути дорослою за нас обох…
