Ці слова прозвучали тихо, але в них було більше правди, ніж у всіх звітах і засіданнях.
Дарина стиснула мамину руку.
За вікном сутеніло. У склі відбивалася кухня: дві чашки, пиріг, лампа над столом, обличчя двох жінок, які ледь не втратили одна одну серед страху, роботи й мовчання, але все-таки встигли зупинитися.
— Знаєш, що я зрозуміла? — сказала Дарина.
— Що?
— Правда не завжди перемагає відразу. Іноді вона спершу має вигляд слабкості. Як дурість. Як упертість людини, якій усі радять мовчати. Але якщо втримати її досить довго, вона починає працювати.
Валентина Павлівна всміхнулася.
— Тепер ти говориш як людина, якій можна довірити операційний блок.
Дарина похитала головою.
— Не починай знову як начальниця.
— Добре, — мати підняла руки в жартівливому примиренні. — Тоді скажу як мама. Я пишаюся тобою.
Дарина всміхнулася. Спокійно. Без сліз.
— А я тобою.
Наступного дня вона знову прийшла до лікарні.
В операційній було світло й прохолодно. Інструменти лежали рівними рядами, монітори тихо блимали, команда готувалася до планової операції.
Молода стажерка, зовсім дівчинка з переляканими очима, нервово поправляла маску.
— Дарина Сергіївно, а якщо я щось зроблю не так?
Дарина подивилася на неї й упізнала в цьому запитанні себе колишню.
— Помилитися може кожен, — сказала вона. — Головне — не приховувати помилку й не боятися спитати. Тут ми працюємо не заради чиєїсь гордості. Тут на столі людина.
Стажерка кивнула.
Дарина підійшла до столу, перевірила інструменти, подивилася на команду.
— Починаємо спокійно. Усі дії проговорюємо. Якщо хтось бачить проблему — говорить одразу.
Хірург кивнув.
— Згоден.
Дарина на секунду затримала погляд на лампах над операційним столом.
Колись це світло здавалося їй холодним і страшним. Тепер воно знову стало тим, чим має бути.
Світлом, під яким рятують.
Вона глибоко вдихнула.
І повернулася до роботи.
