У цю мить владна мати відмовилася від чудовиська, яке сама виростила, і вибрала ту, що не покинула її в страшну годину.
Зима видалася сніжною, метушливою й важкою. Життя Аліни звузилося до трьох точок: школа, лікарня, дім Морозових. Дозвіл на операцію Єгорові затягувався, і тоді Аліна без довгих роздумів продала машину, що залишилася їй після поділу майна.
Грошей вистачило на платну операцію й відновлення.
Весна прийшла запахом мокрої кори, відталої землі й свіжої випічки з сусідніх вікон. На балконі Морозових знову сушилися трави, тільки тепер це були молоді весняні пагони — терпкі, зелені, сповнені життя.
Сонце опускалося за дахи, забарвлюючи хмари в м’які персикові й бузкові відтінки. Аліна стояла біля перил, підставивши обличчя теплому вітру.
Позаду рипнули балконні двері.
Єгор вийшов, важко спираючись на тростину. Тепер його кроки вже не супроводжувалися гумовим скрипом коліс — тільки впевненим мірним стуком дерева по плитці. Він став поруч. Від нього пахло деревною стружкою й м’ятою.
Їхні плечі майже торкалися, і від цього легкого дотику по шкірі Аліни пробіг дрож.
— Знаєш, — сказав Єгор низьким хриплуватим голосом, який більше не здавався їй втомленим, а звучав тепло й надійно. — Дід Матвій казав: зламана гілка зростається, якщо поруч прив’язати живий пагінець. Ти стала для нас таким пагінцем, Аліно. Ти повернула мені віру. І мене самого теж.
Він переклав тростину в ліву руку, а правою повільно дістав із кишені фланелевої сорочки маленьку оксамитову коробочку. Клацання кришечки пролунало для Аліни голосніше за міський шум.
На темній тканині лежала тонка золота обручка. Без розкішного каміння, лише з витонченою емалевою вставкою у вигляді маленької польової квітки.
— Я не обіцяю тобі багатства, — Єгор дивився просто їй у вічі, і в цьому погляді було стільки відкритої ніжності, що в Аліни перехопило подих. — Але обіцяю: я зроблю все, щоб ти більше ніколи не плакала від самотності. Ти вийдеш за мене?
Сльози, які вона надто довго забороняла собі, нарешті прорвалися. Але вони не пекли. Вони змивали страх, біль і рештки минулого.
— Так, — видихнула вона, простягаючи тремтячу руку.
Метал обручки виявився теплим.
— Звісно, так.
Їхнє весілля не було розкішним. У маленькій залі ресторану, прикрашеній живими ромашками й волошками, пахло літом. Віра Павлівна сиділа на чолі столу, спираючись на витончену тростину, і крадькома витирала кутики очей мереживною хустинкою.
— Я така рада за вас, мої хороші, — сказала вона, обіймаючи Аліну за плечі. — Ви заслужили щастя.
— Гірко! — дзвінко крикнув Мишко, підстрибнувши на стільці.
— Дуже гірко! — підхопила Ніка й розсміялася, кидаючи в молодят конфеті.
Діти швидко знайшли спільну мову й перетворилися на справжню маленьку банду змовників.
Медовий місяць пах сіллю, вітром і криками чайок. Вони стояли на палубі прогулянкового катера, який розтинав бірюзові хвилі. Вітер плутав волосся Аліни й кидав пасма на обличчя Єгора.
Він обійняв її зі спини — міцно, спокійно, надійно. Аліна заплющила очі й слухала море, вітер і рівний стукіт серця в себе за спиною.
Більше ніяких пасток.
Жодних таємниць.
Тільки відкритий обрій і відчуття дому — справжнього, вистражданого, збудованого наново.
