Для Романа це стало останнім підтвердженням. Він уже не сумнівався, що річ була не у випадковій слабкості й не в одному необдуманому кроці. Марта шукала варіанти, порівнювала, придивлялася до тих, хто здавався перспективнішим. Її невдоволення зарплатою чоловіка, розмови про подруг і мрії про зручніше життя тепер складалися в неприємну картину.
Свідчень виявилося досить. У клініці вирішили, що залишати Марту адміністраторкою не можна. Робота з даними пацієнтів вимагала відповідальності, а вона розпоряджалася чужими контактами так, ніби це був список можливих залицяльників. Невдовзі її звільнили. На той час Марта вже винайняла невелике житло, але без роботи оплачувати його стало неможливо. Їй довелося перебратися до знайомих і шукати нове місце.
У її телефоні все ще залишалися номери чоловіків, які колись здалися їй вдалими знайомствами. Але ці контакти майже нічого не важили. Ті, кому вона писала, не поспішали відповідати. Одні ігнорували повідомлення, інші відбувалися короткими фразами, треті просто зникали з листування. Те, що Марта сприймала як перспективу, виявилося порожньою вітриною. Люди, заради яких вона ризикувала шлюбом і роботою, не збиралися розв’язувати її проблеми.
Роман тим часом подав на розлучення. Він не намагався повернути стосунки й не шукав нових пояснень. Життя в квартирі стало тихішим, самотнішим, але чеснішим. Після історії з Мартою він уже не міг бути таким довірливим, як раніше. Тепер він уважніше слухав розмови про гроші, роботу й зручність.
Остап, спочатку втягнутий у цю історію випадково, згодом став для Романа людиною, здатною допомогти побачити те, що зазвичай ховається за усмішками. Роман не пишався підозрілістю, але вважав її вимушеною обережністю. Він надто добре запам’ятав, як легко людина поруч може говорити про кохання, скаржитися на втому, чекати подарунків і водночас шукати вигідніший варіант за спиною того, хто вірить. Цей урок виявився болісним, зате забути його Роман уже не зміг.
