Невдовзі на домашній номер почали телефонувати незнайомці. Кілька разів я чула грубий чоловічий голос, який вимагав покликати Богдана Левченка. Коли відповідала, що чоловіка немає, співрозмовник наказував передати: про борг ніхто не забув. Потім зв’язок обривався. Богдан, почувши про це, на мить зблід, однак швидко оголосив дзвінки витівками шахраїв, які дістали стару базу номерів, і заборонив мені вступати з ними в розмови.
Дзвінки не припинилися. Невідомі дісталися й до мого мобільного, а в середу вдарили по найболючішому місцю. У батьківському чаті, де обговорювали найближчий ранок, з’явилося повідомлення з порожнього акаунта. У ньому йшлося про те, що батько Назара, Богдан Ігорович Левченко, — злісний боржник і шахрай, який заборгував п’ятнадцять мільйонів. Іншим батькам радили бути обережними, інакше він нібито ошукає і їх.
Повідомлення зникло за хвилину, але прочитати його встигли багато хто. Я дивилася на збережений знімок екрана, не в змозі осмислити названу суму. Серце калатало так гучно, що заглушало всі звуки. До вечора я металася будинком, заздалегідь перебираючи можливі пояснення, і кожне здавалося безглуздішим за попереднє.
Коли Богдан повернувся, я мовчки простягнула йому телефон. Він довго вивчав знімок, потім заговорив дедалі голосніше. Запевняв, що проти нього діють конкуренти, що хтось навмисне руйнує його ділову репутацію і найняв людей для цькування родини. У його обуренні було стільки люті й розпачу, що на кілька хвилин я майже повірила. Але це «майже» вже відділяло колишню мене від жінки, яка вперше припустила: чоловік здатен свідомо брехати їй просто в очі…
