Я повернулася до професії, яку колись залишила заради родини. Кілька бюро з великого міста надсилали мені матеріали, і я знову працювала перекладачкою, тільки тепер віддалено. Перші завдання давалися непросто: навички збереглися, але впевненість довелося повертати поступово. З кожним завершеним текстом я згадувала колишню себе — ту, яка вміла розраховувати на власні сили, ухвалювала рішення і не просила дозволу бути корисною.
Заробіток був значно скромнішим за колишній дохід Богдана, однак нам вистачало на звичайні витрати. Можливість самостійно оплачувати житло, продукти і все необхідне для сина приносила більше задоволення, ніж колишній матеріальний достаток. Тепер я точно знала ціну грошам, заробленим без обману, і спокою, в якому не треба було насторожено стежити за чужими витратами, дзвінками і пізніми поверненнями.
Шестирічний Назар швидко звик до нового дитячого садка. Він майже не згадував пожежу й батька, але іноді дивився на мене з такою серйозністю, що я знову бачила хлопчика в машині біля станції. Решту часу він залишався веселою, рухливою дитиною, легко захоплювався іграми і повертався додому з новинами. Одного разу за вечерею Назар радісно повідомив, що потоваришував із хлопчиком на ім’я Даня. Я слухала його збивчасту розповідь і дивувалася, скільки внутрішньої сили виявилося в моєму синові.
Навесні, в один із вихідних, ми гуляли найближчим парком. Вітер зривав з яблунь світлі пелюстки, вони кружляли над доріжкою і чіплялися до нашого одягу. Сонце зігрівало обличчя, Назар то тікав уперед, то повертався до мене. День був простим і тихим — саме такі дні після пережитого здавалися майже неймовірним подарунком.
Несподівано син зупинився і запитав, що сталося б, якби тоді він не почув батькової розмови. Його голос пролунав спокійно, але я помітила, як напружилися плечі. Мені не хотілося лякати його подробицями або вдавати, ніби небезпеки не існувало. Я присіла поруч і сказала, що все могло закінчитися дуже погано, але цього не сталося завдяки його сміливості. Ми стоїмо зараз під квітучими деревами саме тому, що він не змовчав.
Назар зізнався: тієї ночі й того ранку йому було жахливо страшно, однак він вирішив, що зобов’язаний захистити маму. Від цих слів защипало очі. Я згадала його гарячу долоню, напружене обличчя в дзеркалі і тихе «нам не можна додому». Дитина не знала ні про борги, ні про страховку, ні про злочинний розрахунок дорослих. Вона лише відчула загрозу і знайшла в собі сили захистити маму…
