— Міло, мені не подобається, як Дамір цікавиться нашими справами.
Вона спершу не зрозуміла, потім насупилася.
— Тату, він просто хоче бути ближче до мене.
— Ближче до тебе чи ближче до того, що навколо тебе?
Міла спалахнула.
— Ти несправедливий. Ти навіть не намагаєшся пізнати його краще.
— Я якраз намагаюся.
— Ні. Ти шукаєш причину його ненавидіти.
Григорій замовк. Він побачив у її очах не сумнів, а образу. Міла вже захищала Даміра не тому, що все знала, а тому, що кохала.
— Він кохає мене, — сказала вона тихіше. — А ти просто боїшся, що я піду з дому.
Ці слова боляче вдарили Григорія.
Він хотів сказати, що боїться зовсім не цього. Що готовий відпустити її, якщо поруч буде чесна людина. Що не тримається за неї, як за власність, а намагається захистити. Але Міла вже не почула б. Тому він лише кивнув.
— Можливо, я надто тривожуся.
Вона пом’якшала, але ненадовго.
— Просто дай йому шанс.
Григорій пообіцяв постаратися. Але в душі розумів: шанс уже було дано. І Дамір скористався ним надто погано.
За тиждень до весілля майбутній наречений приїхав на новому чорному позашляховику. Машина виглядала дорого й переконливо, з тим блиском, який ніби спеціально створений для чужого захоплення. Дамір легко кинув ключі на долоню Григорію.
— Електроніка почала вередувати. Ви ж знаєте хороший сервіс? Не хочу віддавати абикому.
Прохання прозвучало довірливо. Майже по-родинному…
