Пізніше, коли розмова торкнулася сімейної справи, Дамір пожвавішав. Запитання звучали ніби випадково, але були надто точними.
— Отже, компанія повністю сімейна? — спитав він, спокійно відрізаючи шматочок м’яса.
Григорій підвів на нього погляд.
— Чому тебе це зацікавило?
Дамір не знітився.
— Просто хочу розуміти, чим живе родина моєї майбутньої дружини. Мені ж важливо бути частиною її життя, а не стояти осторонь.
Слова були красиві. Настільки красиві, що Григорієві захотілося відсунути тарілку.
Після вечері він затримався в кабінеті. За вікном уже сутеніло, подвір’я підсвічували м’які ліхтарі. Дамір стояв біля машини й розмовляв телефоном. Спочатку він усміхався, навіть трохи схилив голову, ніби слухав приємну новину. Потім його обличчя змінилося. Риси стали різкішими, погляд — холоднішим.
— Ні, ще рано, — сказав він тихо. — Вона мені цілком довіряє.
Григорій напружився, але далі слів не розібрав.
Дамір раптом підвів очі, помітив його силует за склом і миттю обірвав розмову. Телефон зник у кишені. За хвилину він увійшов до дому з тією ж м’якою усмішкою, ніби нічого не сталося.
— Усе гаразд? — спитав Григорій.
— Так, робочий дзвінок, — відповів Дамір надто швидко.
Від того вечора тривога перестала бути невиразним відчуттям. Вона оселилася всередині й уже не відпускала.
Григорій почав помічати те, на що раніше, можливо, не звернув би уваги. Дамір цікавився, які документи потрібні для управління компанією. Між іншим розпитував Мілу про нерухомість, страхування, сімейні заощадження. Одного разу водій розповів, що бачив, як Дамір у кабінеті фотографував папери на столі. Двері були прочинені лише кілька секунд, але цього вистачило.
Григорій вирішив поговорити з донькою…
