Саме в цю мить у Григорія з’явилася ідея, від якої йому самому стало неприємно.
У нього був давній знайомий, власник закритого автосервісу. Туди привозили дорогі машини люди, які не любили зайвих запитань. Того ж вечора Григорій особисто відвіз туди позашляховик.
Знайомий вислухав його й насупився.
— Ти хочеш поставити камеру?
— І запис звуку.
— У машину майбутнього зятя?
— Так.
— Це вже не просто перевірка, Григорію.
Він це розумів. Більш ніж розумів. Йому було соромно. Ніби він сам опустився до стеження, до брудних методів, якими завжди зневажав користуватися без крайньої потреби.
Але перед очима стояла Міла — щаслива, довірлива, засліплена коханням.
— Якщо я помиляюся, — сказав він нарешті, — я житиму з цим соромом. Але якщо я маю рацію й нічого не зроблю, я можу втратити доньку.
Знайомий більше не сперечався.
Камеру встановили так, що виявити її було майже неможливо. Маленький пристрій ховався в салоні, звук записувався чисто. Григорій забрав машину й повернув ключі Дамірові зі звичним спокійним виглядом.
Перші два дні нічого не відбувалося. Дамір їздив у справах, розмовляв із Мілою телефоном, слухав музику, комусь відповідав короткими діловими фразами. На записах не було нічого, що могло б підтвердити підозри.
Григорій почав сумніватися.
Йому здавалося, що він даремно перейшов межу. Що страх за доньку зробив його підозріливим до безумства. Що, можливо, Дамір і справді просто надто зібрана, надто впевнена, надто уважна людина.
На третій вечір надійшло повідомлення від власника сервісу…
