«Приїжджай. Терміново».
Григорій не пам’ятав, як дістався. У маленькому кабінеті горіла настільна лампа, пахло кавою й тютюном. На ноутбуці був зупинений запис. У кадрі — салон машини.
— Дивися з цього місця, — сказав знайомий.
Запис пішов.
Дамір сидів за кермом. За кілька секунд дверцята відчинилися, і поруч із ним сіла світловолоса жінка. Рухалася вона вільно, без найменшого збентеження, ніби ця машина була їй добре знайома.
— Ну що, жениху? — всміхнулася вона. — Багата наречена й досі нічого не підозрює?
Дамір розсміявся.
Григорій одразу зрозумів: такого сміху Міла ніколи не чула. У ньому не було тепла. Лише холодне самовдоволення.
— Вона надто закохана, щоб щось помічати, — сказав Дамір.
Жінка закурила й відкинулася на сидіння.
— Після весілля довго чекатимемо?
— Ні. Спочатку доступ до рахунків, документів і майна. Потім усе піде за планом.
— А її батько?
Дамір роздратовано видихнув.
— Старий підозріливий. Але запізно. Міла вже моя.
Григорій сидів нерухомо. Його руки стиснулися в кулаки.
Потім жінка вимовила фразу, від якої в кабінеті ніби стало холодніше:
— Сподіваюся, цього разу все вийде акуратніше, ніж із минулою дурепою.
Дамір подивився у вікно машини й відповів спокійно:
— У горах часто трапляються нещасні випадки. Особливо після весільної подорожі. Головне — все правильно підготувати.
Ці слова вдарили Григорія сильніше за будь-який крик…
