Він не відразу зрозумів, що не дихає. Перед ним на екрані сиділа людина, яка ще вчора усміхалася його доньці, тримала її за руку, говорила про кохання й майбутню родину. І ця ж людина зараз обговорювала її смерть так, ніби йшлося про ділове завдання.
Із сервісу Григорій вийшов глибокої ночі. Але додому не поїхав. Зупинився біля порожнього скверу й довго сидів у машині.
Він знову й знову прокручував почуте. Намагався знайти пояснення. Хотів повірити, що це жорстокий жарт, що запис можна зрозуміти інакше, що йдеться не про Мілу. Але голос Даміра був надто рівний. Надто впевнений. Надто звичний.
Ця людина вже робила подібне.
І збиралася зробити знову.
Під ранок Григорій приїхав до молодшого брата Кирила. Той багато років пропрацював у слідстві, а потім пішов після поранення. Він давно не носив форми, але в ньому залишився той особливий спокій людини, яка бачила зло зблизька й навчилася не відвертатися.
Григорій мовчки ввімкнув запис.
Кирило додивився до кінця, не перебиваючи. Його обличчя з кожною хвилиною ставало дедалі похмурішим.
— Упевнений, що запис справжній? — спитав він.
— Камеру ставила моя людина.
Кирило налив собі кави, хоча вже був ранок.
— Тоді діяти треба швидко. І дуже обережно.
Відтоді почалася перевірка. Григорій залучив приватних детективів і людей, здатних знайти приховані документи. Кирило обдзвонював колишніх колег, піднімав архівні матеріали, шукав збіги за обличчями й старими справами.
До вечора з’ясувалося: біографія Даміра виглядала підозріло чистою. Його документи з’явилися лише кілька років тому. До того людини з таким ім’ям наче не існувало. Ні навчання, ні старих зв’язків, ні нормального минулого. Лише акуратно зібране нове життя.
Уночі Кирило приїхав із текою.
На першій фотографії була молода жінка з коротким темним волоссям. Вона усміхалася, обіймаючи чоловіка, дуже схожого на Даміра.
— Варвара Ланська, — сказав Кирило. — Донька власника приватної медичної мережі. Кілька років тому загинула під час відпочинку з нареченим.
Григорій похолов.
— Нареченим був він?
