Богдан втупився в синю книжечку, якою ще зовсім недавно так пафосно розмахував. Документ уже не виглядав символом свободи, а нагадував про єдине джерело доходу, знищене кілька годин тому. Дихання Богдана почастішало. Він притиснув книжечку до грудей і відступив, а Лідія Степанівна захриплим голосом перепитала про фонд. Які діти, які колишні авіатори, обурювалася вона, якщо в Павла Мироновича є рідна донька і зять із хворими суглобами?
Оксана відповіла, що в доньки все гаразд, а діагноз зятя пов’язаний не із суглобами, а з совістю. Богдан забігав очима по кухні. Збудований на чужій пенсії замок розсипався: квартири в центрі не буде, багатого меню — теж. Залишиться тільки Олена Миколаївна, яка завтра прийде по оплату, тоді як у Богдановому гаманці немає нічого.
Він одразу змінив тон і назвав звільнення жартом. Потім попросив Оксану поговорити з батьком: нехай той хоча б один місяць нічого не переказує фонду. Богданові нібито потрібна коротка перерва, щоб налаштуватися й вирішити, куди рухатися далі; на роботу він, звісно, збирався повернутися пізніше. Він говорив швидко, спотикаючись об власні виправдання. Оксана не відповіла, вийшла в передпокій, відчинила шафу й зняла з верхньої полиці велику картату сумку.
Першою всередину вирушила стоска чоловікових светрів: дешевий акрил, бавовна, речі, які Богдан роками перекладав із полиці на полицю. Потім Оксана спакувала дві сорочки, джинси й спортивні штани з витягнутими колінами. Вона додала колекцію ортопедичних устілок, принесла з ванної бритву й зубну щітку. Усе відбувалося без метушні, ніби рішення давно визріло й тепер залишалося лише застебнути блискавку. Лідія Степанівна кинулася слідом, вимагаючи пояснень. Оксана, карбуючи слова, нагадала: частка Богдана в оренді становить 15 тисяч, а цих грошей у нього немає…
