Відповіддю став сміх. Двоє інших хлопців підійшли ближче. Вони не просто наблизилися — вони стали так, що Оксана опинилася між ними. Один перекрив шлях до її машини, другий лишився збоку, третій стояв навпроти. Відстань між ними скорочувалася, і разом із цим усередині в Оксани зростало лихе розуміння.
— Нам усім, — сказав той, що першим заговорив із нею. — Ти ж сама запропонувала.
Його долоня лягла їй нижче спини. Оксана сіпнулася, мов обпеклася, і різко відступила.
— Приберіть руки, — промовила вона стислим, але твердим голосом.
— Та годі, — усміхнувся інший. — Ми по-доброму. Не скривдимо. Гроші знайдуться.
Тепер усе стало ясно. Перед нею були не люди, які потрапили в біду, а п’яні покидьки, яким здалося, що самотня жінка на порожній дорозі — легка здобич. Страх холодом піднявся від живота до грудей, але разом із ним спалахнула злість. Оксана розвернулася й щосили вдарила першого хлопця по обличчю.
Дзвінкий ляпас на мить змусив усіх замовкнути. Чоловік повільно повернув голову назад. На щоці розпливалася червона пляма, але замість того, щоб відступити, він хрипко розсміявся.
— Ого, — сказав він. — Із характером. Така мені навіть більше подобається.
Оксана хотіла кинутися до своєї машини, але не встигла. Хтось ззаду вчепився їй у волосся й смикнув так різко, що вона скрикнула. Біль пронизав голову, перед очима виступили сльози. Вона спробувала вивернутися, вдарити ліктем, відштовхнути руку, але її тримали міцно.
— Відпустіть мене, — видихнула вона. — Будь ласка. Я нікому нічого не скажу. Просто відпустіть…
