— От бачиш, — сказала Оксана, дивлячись на нього з ніжністю. — Виріс наш сірий. Став другом. І охороною.
Мирон повільно кивнув. У його погляді ще лишався страх, але поруч із ним з’явилася вдячність.
— Був неправий, — сказав він неголосно. — Якби не він…
— Не продовжуй.
Мирон підвівся, підійшов до неї й обійняв. Оксана уткнулася чолом йому в плече й уперше за весь вечір змогла видихнути майже спокійно. Дім пах чаєм, чистою білизною й теплом. За стіною спав син. У кутку дрімав вовк, якого колись урятували від смерті й який тепер урятував її.
Грай раптом підвів голову й коротко тявкнув, ніби підтвердив почуте. Звук був негучний, сонний, але від нього на кухні стало легше.
Оксана тихо засміялася й міцніше притулилася до чоловіка.
— Чув? Він теж вважає, що суперечку закрито.
Мирон уперше слабо всміхнувся, подивився на Грая вже без колишнього страху й тихо сказав:
— Дякую тобі, сірий.
Вовк моргнув, опустив голову на лапи й знову затих. А Оксана сиділа в обіймах чоловіка й відчувала, як жах пережитого вечора поволі відступає, поступаючись місцем утомі, вдячності й простому щастю від того, що вона все-таки повернулася додому.
