Вона накрила його руку своєю долонею.
— Я вдома. Чуєш? Усе закінчилося. Назар спить. Грай поруч. Я більше не буду такою довірливою. Якщо щось здасться дивним, не вийду з машини, спершу зателефоную, подумаю. Я зрозуміла.
— Ти не винна, — відразу сказав Мирон.
— Знаю. Але обережнішою бути треба.
Вони помовчали. Потім Мирон подивився в куток, де лежав вовк.
— А я ж тоді був проти, — сказав він тихіше. — Пам’ятаєш, коли ти принесла його з лісу?
Оксана вперше за вечір втомлено всміхнулася.
— Авжеж, пам’ятаю. Ти сказав, що я збожеволіла.
— Я злякався. Думав, дикого звіра не можна тримати біля дому, поруч із дитиною. Думав, виросте — і невідомо, що буде.
— Ми тоді ледь не посварилися, — нагадала вона. — Я стояла з ним на руках, він скиглив, а ти ходив по кімнаті й казав, що це небезпечно.
— А ти сказала, що не залишиш його помирати, — промовив Мирон.
— Бо не могла. Він був зовсім маленький. І сам.
Грай прочинив очі, ніби почув своє ім’я або зрозумів, що говорять про нього. Він підвів морду й тихо фиркнув…
