Його голос пролунав хрипко й неголосно, але в абсолютній тиші лісу рознісся, як постріл. У відповідь не пролунало нічого. Лише легкий вітер трохи ворухнув мокрі гілки.
«Я знаю, де ви ховаєтеся. Одна ліворуч, за ялицею, друга праворуч, у папороті, і ще хтось нагорі. Виходьте, я не шукаю бійки».
Минуло десять довгих, неймовірно тягучих секунд, у які вирішувалося, чи проллється кров. Потім із-за старої ялиці безшумно ступила струнка постать. Максим очікував побачити браконьєрів, утікачів-злочинців або місцевих відлюдників.
Але те, що постало перед ним, не вкладалося в жодну знайому картину. Це була жінка, на вигляд якій можна було дати близько тридцяти років. Вона була висока, жилава, з широкими плечима й вузьким тазом.
Вона рухалася з небезпечною грацією великого хижака. Кожен її крок був гранично вивірений, без жодного грама метушні. На ній були штани з цупкої шкіри й куртка з валяної вовни, туго перетягнута ременями.
На ногах красувалися високі, дуже м’які унти. Її обличчя було жорстким, обвітреним, із глибоким шрамом, що проходив через ліву вилицю. Темне волосся було заплетене в тугу практичну косу.
У руках вона тримала складний композитний лук, майстерно посилений роговими накладками. Гостра стріла вже лежала на натягнутій тятиві. Кістяний наконечник дивився просто в груди незваному гостеві.
Праворуч із високої папороті підвелася друга дівчина, якій на вигляд було менше двадцяти років. Вона тримала в руках такий самий смертоносний лук. Із гілки безшумно зістрибнула третя мисливиця, озброєна коротким списом із широким металевим лезом.
Вони злагоджено оточили його на відстані приблизно десяти кроків. У їхніх очах не читалося ані найменшого страху, ані подиву. Був лише холодний і вкрай оцінювальний погляд.
Так дивляться на великого звіра, вирішуючи, чи варто витрачати стрілу, чи краще дати йому піти. Максим невідривно дивився на них, зчитуючи кожен мікрорух. Їхній центр ваги був зміщений трохи вперед, показуючи готовність до блискавичного кидка.
Хват зброї був упевненим, а пальці розслабленими, що виключало напруження новачка. Це були аж ніяк не дикунки. Перед ним стояли справжні професіоналки, які виросли й вижили в цьому суворому лісі.
Старша жінка зі шрамом зробила пів кроку вперед. «Кинь залізо», — владно сказала вона. Її говір був вельми дивним.
Слова звучали наче правильно, але інтонації й наголоси були зовсім інші. Вони здавалися співучими й давніми, ніби так не говорили вже не одну сотню років. Максим навіть не ворухнувся.
«Якщо я кину зброю, ми одразу перестанемо розмовляти», — відповів він абсолютно рівним тоном. «Опустіть луки, я просто заблукав. Мій літак потрапив у бурю, я військова людина».
Жінка зі шрамом трохи примружила очі. Слово «літак» явно не викликало в неї жодного розуміння, але суть слова «військовий» вона вловила. Щось ледь помітно здригнулося в її обличчі на малу частку секунди.
«Ти чужинець», — твердо промовила вона. «Чужинцям тут немає й не може бути шляху. Земля-хранителька не терпить чоловічого сліду».
Вона трохи сильніше натягнула дзвінку тятиву. Максим помітив, як напружилися міцні м’язи на її передпліччі. Між ними була дистанція всього в десять метрів.
Якщо вона вистрілить, він встигне натиснути на спуск, але стріла проб’є його раніше, ніж кулі досягнуть цілі. На такій близькій дистанції шансів ухилитися в нього просто немає. «Я зовсім не збираюся тут лишатися», — спокійно промовив Максим.
Він повільно, дуже повільно опустив ствол гвинтівки вниз. Цим він показував, що зовсім не має наміру стріляти першим. «Покажіть мені правильну дорогу до річки чи до гір, і ви мене більше ніколи не побачите».
Третя дівчина, та, що зі списом, видала короткий гортанний смішок. «Він думає, що може так просто піти, Радмило». Старша мисливиця, яку назвали Радмилою, не зводила пронизливих очей із Максима.
Вона бачила, як він упевнено рухається, бачила, що він не боїться, не кричить, не благає й не метушиться. Його очі були такими ж холодними, як її власні, і це її не на жарт дратувало. «Кидай залізо на землю», — повторила вона, і в її голосі задзвенів непохитний метал.
«Або лишишся тут годувати деревне коріння». Максим швидко прораховував у думці всі можливі варіанти. Перед ним були три озброєні цілі.
Простір був відкритим, а надійне укриття було тільки за його спиною. Його шанси при прямому вогневому контакті становили відсотків двадцять. Шанси вижити при здачі зброї лишалися поки що невідомими.
Але поки вони розмовляють, вони не стріляють, а це вже було дещо. Він плавно й без різких рухів відстебнув ремінь. Зброя глухо стукнула об вологий лісовий мох.
Потім він повільно розстебнув пояс із важкою кобурою та підсумками. Кинув усе це поруч. «Ніж теж кидай», — наказала Радмила.
Максим витяг ніж зі зручних піхов на стегні. Кинув його до решти спорядження. «Тепер ти абсолютно порожній», — задоволено сказала молодша, опускаючи свій лук.
«Я ніколи не буваю порожнім», — цілком спокійно відповів Максим. Радмила зробила короткий знак рукою. Дві інші мисливиці миттєво опинилися поруч із ним.
Одна з бридливістю копнула його зброю вбік, а друга грубо заломила руки за спину, міцно стягуючи зап’ястя сиром’ятним ременем. Максим не опирався, дозволивши їм зв’язати себе. Він уважно запам’ятовував їхній специфічний запах, силу рук і хитрі вузли, які вони використовували.
Вузол виявився дуже складним, схожим на морський, міцно затягуваним при найменшому русі. Було очевидно, що грамотний вузол вони в’яжуть далеко не вперше. «Ходімо», — уривчасто скомандувала Радмила.
«Мати сама вирішить, що з тобою далі робити». Його грубо штовхнули в спину. Максим мовчки пішов, швидко підлаштовуючись під їхній пружний крок…
