Він зовсім не знав, хто такі ці лісові хранительки. Було незрозуміло, чому вони живуть у глухій зоні й чому говорять таким дивним діалектом. Але одне він знав абсолютно точно.
Він поки що живий. Він перебуває всередині їхньої закритої території. І саме тепер починається справжня професійна робота.
Це була класична розвідка боєм. Ліс довкола поступово густішав. Туман щільно обволікав вікові дерева, перетворюючи їх на моторошні примарні силуети.
Жінки вели його швидко, дуже впевнено вибираючи оптимальний шлях серед бурелому й прихованих ярів. Максим детально фіксував кожен поворот і кожен зустрічний орієнтир. Зламана гілка, камінь, схожий на череп, струмок із червоною від заліза водою — усе це відкладалося в пам’яті.
Він детально складав у голові мислену карту, фіксуючи точку за точкою й поворот за поворотом. За дві години безперервної ходи вони вийшли до ущелини. Прихована за стрімкими скелями, вона відкрилася зовсім раптово, як гігантська тріщина в самому світобудові.
На самому дні, надійно оточене стіною непрохідного лісу, мирно лежало поселення. Там стояли десятки добротних дерев’яних будинків, глибоко вкопаних у землю. Їхні дахи були густо порослі дерном.
Із невеликих отворів у покрівлі здіймався дим. Посередині була велика кругла площа, акуратно вимощена пласким каменем. І всюди були люди, точніше, тільки жінки.
Там були представниці абсолютно різного віку, від маленьких дівчаток до глибоких старих. Вони діловито носили воду, вичиняли шкури, лагодили сіті й точили свою нехитру зброю. Довкола не було жодного чоловіка.
Не було жодної техніки й повністю бракувало електрики. Це було ніби вісімнадцяте століття, законсервоване в непрохідному лісі. Здавалося, ніби сам час зупинився тут і вирішив більше не рухатися вперед.
Коли Радмила вивела Максима на площу, все поселення миттєво завмерло. Десятки здивованих очей пильно втупилися в нього. У цих чіпких поглядах змішалися цікавість, неприйняття, настороженість і прихована загроза.
Кілька дівчаток-підлітків перелякано відсахнулися, ніби побачили щось суворо заборонене. Із найбільшого будинку, що стояв на помітному підвищенні, велично вийшла стара жінка. Їй було далеко за шістдесят, а сиве волосся вільно спадало на плечі.
Її обличчя було порізане глибокими зморшками, але спина лишалася прямою, як натягнута тятива. На ній був накинутий плащ із вовчих шкур. У руці вона міцно стискала довгий посох, загрозливо увінчаний воронячим черепом.
Натовп розступився перед нею в шанобливому й глибокому мовчанні. «Мати Даро», — Радмила покірно схилила голову. «Ми знайшли його біля чорного каменя, він буквально впав із неба в бурю».
Дара повільно підійшла до Максима. Її білясті, майже вицвілі очі вимогливо вп’ялися в його обличчя. Вона дивилася довго, скрупульозно вивчаючи кожну рису й кожен шрам.
Максим дивився просто у відповідь, зовсім не відводячи погляду. Він бачив перед собою не просто немічну стару, а абсолютну й беззаперечну владу. Це був той рідкісний тип лідера, який тримає людей не грубою силою, а чимось значно глибшим.
«Упав просто з неба», — повільно й протяжно промовила Дара. Її голос був тихий, але шелесткий, як сухе осіннє листя на вітрі. «Залізні птахи чужинців іноді падають, але чужинці зазвичай не виживають, а цей якимось дивом вижив».
Вона плавно підняла руку й торкнулася його ушкодженого плеча. Це було те саме плече, яке він болісно вправляв минулої ночі. Пальці старої жінки були сильні й жорсткі, вона з силою натиснула на хворий суглоб.
Максим навіть не скривився, хоч гострий біль нещадно різонув по натягнутих нервах. «Вельми витривалий», — задоволено констатувала Дара. «Справжній воїн».
Вона плавно повернулася до Радмили. «Ти принесла сюди його зброю?» Молодша мисливиця тут же кинула до ніг Дари гвинтівку, пояс і ніж Максима.
Стара подивилася на холодне залізо з явною зневагою. «Це мертві речі, і вони роблять людей слабкими». Дара знову перевела свій пронизливий погляд на Максима.
«За нашим давнім законом ти просто незваний чужинець. Чоловік, що ступив на ці священні землі, має неминуче померти. Ми ховаємося від вашого божевільного світу вже віки, щоб зберегти свою кров і свій ліс».
«Але наше давнє пророцтво каже інакше. Одного дня небо виплюне того, хто стане або нашою загибеллю, або нашим непробивним щитом. Тим самим чоловіком за долею».
Максим уперто мовчав, продовжуючи аналізувати ситуацію. Перед ним був ізольований матріархальний клан, просякнутий релігійним фанатизмом і очікуванням обраного. Це був просто ідеальний ґрунт для грамотних маніпуляцій, якщо знати, на які саме точки слід тиснути.
Але тиснути було ще надто рано, спершу треба було уважно слухати. «Я не вірю в жодне пророцтво», — сказав Максим спокійно. «Я твердо вірю в логіку й військову підготовку».
«Ви можете вбити мене просто зараз, безглуздо витративши стрілу. Або ж можете використати мої знання собі на користь. Ваш світ довкола невблаганно змінюється».
«Ви старанно ховаєтеся, але зовнішній світ рано чи пізно знайде вас. І тоді ваші прості луки нікого не врятують». Напруженим натовпом миттєво прокотився переляканий гомін.
Радмила гнівно стиснула спис, а її очі люто звузилися. «Він надто зухвалий, матір», — процідила вона крізь зуби. «Дозволь мені просто перерізати йому горло просто зараз».
«Він просто паразит, він як небезпечна хвороба». Дара владно підняла руку, і тривожний гомін миттєво стих. Вона дивилася на Максима, і в її вицвілих очах майнула іскра цікавості, а зовсім не гніву.
«Логіка й підготовка», — задумливо повторила вона, перекочуючи нові слова на язиці, ніби пробуючи їх на смак. «Ти говориш точнісінько як людина, яка зовсім не боїться смерті. Але слова — це лише порожній вітер, наша земля вірить тільки пролитій крові й поту».
«Ти справді хочеш жити, чужинцю? Хочеш довести всім нам, що будеш корисним?» — вимогливо спитала вона. «Я просто хочу вижити», — чесно відповів Максим.
«А от корисність — це вже питання конкретних обставин». Дара з силою вдарила посохом об плаский камінь. Звук гулко рознісся над площею, сухий, різкий і остаточний.
«На тебе чекають три важкі випробування», — проголосила вона. «Це будуть три довгі ночі. Пройдеш їх — лишишся жити й доведеш, що ти не просто шмат м’яса для голодних вовків».
«Провалиш хоча б одне — твоє бездиханне тіло кинемо в трясовину». Максим на знак згоди трохи схилив голову. «Я дуже уважно слухаю».
«Завтра на заході сонця почнеться твоє перше випробування». Дара повільно відвернулася, прямуючи до свого великого будинку. «Розв’яжіть його зараз і дайте трохи води».
«Але якщо він лише спробує втекти, вбийте без зайвих розмов». Радмила швидко підійшла до Максима. Одним точним змахом ножа вона розрізала пута на його зап’ястях.
Максим повільно опустив затерплі руки, обережно розминаючи втомлені кисті. Він подивився їй в очі й побачив там чисту, нічим не прикриту первісну ненависть. Вона не хотіла жодних випробувань.
Вона відчайдушно хотіла його негайної смерті тут і зараз. У цю саму мить Максим чітко зрозумів поточний розклад сил. Стара Дара жадібно шукає ресурс, щось принципово нове, що значно зміцнить клан.
А от Радмила бачить у ньому пряму загрозу своїй особистій владі й своєму високому становищу поруч із матір’ю. Усередині клану утворилася серйозна тріщина. І щоб вижити, йому доведеться не просто успішно пройти їхні архаїчні тести.
Йому доведеться витончено зламати їхню усталену систему зсередини, грамотно використовуючи їхні ж власні правила. Він лишився стояти посеред площі, оточений сотнею відверто ворожих поглядів. Він був чужим у цьому дикому, застиглому світі.
Він лишився без зв’язку, без сучасної зброї й із вправленим лише годину тому плечем. Але в нього було дещо страшніше за будь-яку гвинтівку. Це був холодний розум досвідченого офіцера розвідки.
І він щойно почав свою найскладнішу операцію. Його грубо відвели до кліті, що являла собою напівземлянку на самому краю поселення, вриту в крутий схил пагорба. Її стіни були складені з товстих, щільно припасованих колод, що пахли сирою землею й старою хвоєю.
Важкі двері зі скрипом зачинилися, і ляснув масивний дерев’яний засув. Усередині стояв напівморок, розбавлений лише вузькою смугою світла, що пробивалася з-під даху. Максим не став гаяти час на огляд кутків чи перевірку дверей на міцність.
Це було безглуздо. Він сів на грубу лежанку, застелену жорсткою оленячою шкурою, і втомлено заплющив очі. Треба було терміново відновити дихання й угамувати ниючий пульс у вправленому плечі.
Також слід було розкласти по поличках усе те, що він уже встиг помітити. Перше — це чисельність місцевого населення. Поки його вели через площу, він побіжно нарахував близько вісімдесяти осіб, із них приблизно тридцять були жінками боєздатного віку.
Друге — це їхнє поточне озброєння. Вогнепальної зброї в них не було взагалі, а саме залізо перебувало у величезному дефіциті. Наконечники списів і стріл були здебільшого кістяними або крем’яними, але зроблені майстерно.
Самі луки виявилися композитними, а їхня убивча сила на короткій дистанції була воістину колосальною. Третє — це місцева сувора ієрархія. Тут панував абсолютний матріархат, міцно замішаний на тривалій ізоляції й релігійному догматизмі.
Дара виступала як головний ідеолог і стратег. Радмила ж була класичним польовим командиром і тактиком. І між ними вже пролягла помітна ідеологічна тріщина….
