Вони вишикувалися у два рівні ряди, утворюючи живий палаючий коридор. Він вів від кліті до найбільшої, наполовину вритої в землю споруди на північному краї ущелини. Це було місцеве святилище.
Це було те саме таємне місце, куди чужинцям вхід був закритий віками. Максим повільно йшов коридором із вогню й ворожих поглядів. Він відчував сильну слабкість у ногах, але крок лишався твердим.
Його обличчя нагадувало абсолютно непроникну маску. Ніхто не мав бачити, що отрута Радмили взагалі справила на нього хоч якийсь вплив. Біля входу до святилища урочисто стояла Дара.
На ній було повне парадне вбрання. Це був плащ із вовчих шкур і намисто з великих ведмежих пазурів. Обличчя було химерно розмальоване білою глиною.
Поруч із нею стояла Радмила. Її очі хижо й вичікувально вп’ялися в Максима. Вона дуже чекала побачити зламаного, пускаючого слину ідіота.
Побачивши його неймовірно спокійний холодний погляд, вона ледь помітно сіпнула щокою. «Ти стоїш перед порогом істини, чужинцю!» — голос Дари гучно розносився над притихлим поселенням. «Твоє тіло сильне, а твій розум виверткий».
«Але тут…» — вона з силою вдарила посохом об землю перед входом до святилища. «Ні сила, ні розум тобі більше не допоможуть. Тут говорить лише твій дух».
Вона повільно повернулася до важких дерев’яних дверей, щедро вкритих складним різьбленням. «Усередині міститься священна печера предків. Там немає світла, там немає жодних звуків».
«Там тільки ти й ті духи, хто був до нас. Ти ввійдеш туди зовсім без одягу й без зброї. Двері за тобою щільно зачиняться».
«Ти пробудеш там сам до самого світанку. Якщо твій дух слабкий, густа пітьма зведе тебе з розуму. Якщо ти той, кого ми чекаємо, ти вийдеш із ясним зором».
Це була класична сенсорна депривація. Повна ізоляція від зовнішніх подразників була помножена на крайню втому, голод і залишкову дію психоделіків. Для непідготовленої людини це прямий шлях до панічних атак.
Це викликає моторошні слухові й зорові галюцинації. Потім настає повний розпад особистості за кілька коротких годин. Але для Максима це було просто робоче середовище.
«Роздягайся», — грубо скомандувала Радмила. У її хрипкому голосі звучало неприховане торжество. Максим мовчки стягнув через голову сорочку й скинув штани.
Осінній пронизливий холод одразу вп’явся в оголену шкіру. Вона була густо вкрита сіткою старих страшних шрамів. Це були сліди вогнепальних, ножових і осколкових поранень.
Жінки в натовпі тривожно зашепотіли. Вони з жахом розглядали цю карту чужої, зовсім незрозумілої їм далекої війни. Він лишився стояти перед ними абсолютно оголений, але в його позі не було й краплі вразливості.
Він стояв так гордо, ніби на ньому була вдягнена бронепластина. Дара задоволено кивнула. Важкі двері святилища з гидким скрипом відчинилися.
Звідти одразу війнуло затхлим, мертвим повітрям глибокого підземелля. Максим упевнено ступив усередину. Двері за його спиною грюкнули з глухим, важким і безнадійним стуком.
Масивний засув важко впав на своє місце. Навколо була абсолютна, дзвінка темрява й абсолютна тиша. Він стояв босоніж на холодній кам’яній підлозі.
Повітря було крижаним і зовсім нерухомим. Не було жодного протягу, жодного запаху, лише віковий пил. Максим заплющив очі, але різниці не було жодної.
Розплющив знову — і було те саме. Перше залізне правило сенсорної депривації — не шукай зовнішніх орієнтирів, бо їх немає. Мозок, позбавлений вхідної інформації від органів чуття, неминуче почне генерувати її сам.
Дуже скоро з’являться видіння й дивні звуки. Єдиний надійний спосіб цього уникнути — повністю завантажити мозок внутрішньою роботою. Треба дати йому складне завдання, яке без остачі зжере всі вільні ресурси.
Максим опустився на підлогу. Камінь обпікав сильним холодом. Він сів у позу лотоса, випростав спину й поклав руки на коліна.
Він почав із жорсткого контролю дихання. Вдих на чотири рахунки, затримка на чотири й довгий видих на вісім. Пульс поступово сповільнився.
Потім він узявся до мисленого конструювання. Він почав будувати в голові детальну схему своєї штурмової гвинтівки. Він збирав її деталь за деталлю.
Ствольна коробка, затворна рама й зворотний механізм. Він візуалізував кожен штифт і кожну пружину. Він уявляв їхню вагу, текстуру металу й запах рушничного мастила.
Коли гвинтівка була подумки зібрана, він розібрав її й почав складати знову. Усе почалося з самого нуля. Минув цілий час чи навіть два.
У повній депривації час швидко втрачає свій звичний сенс. Темрява почала сильно тиснути на психіку. Залишки отрути в крові все ж давалися взнаки.
Периферійний зір навіть в абсолютній темряві почав фіксувати неіснуючі спалахи. З’являлися сірі плями й яскраві іскри. Мозок відчайдушно вимагав картинку, абсолютно будь-яку.
У дзвінкій тиші раптом пролунав звук. Це був ледь вловимий моторошний шепіт. «Чужинець», — почув він.
Максим навіть не ворухнувся. Він точно знав, що це просто слухова галюцинація. Мозок помилково інтерпретує шум крові у вухах як людську мову.
Це старий і дуже добре вивчений ефект. «Ти неминуче помреш тут, як і всі інші». Він просто продовжив збирати гвинтівку.
Затвор, газовий поршень і складний ударно-спусковий механізм. Холод невблаганно пробирався всередину, сковуючи суглоби. Максим використав ту саму техніку, що й у яру.
Він повністю вимкнув сприйняття температури. Перевів жорсткий фокус на математику. Він згадував прості числа й довгий ряд Фібоначчі.
Двадцять третій елемент, потім двадцять четвертий. Десь на самій межі сприйняття раптом з’явився запах. Це був зовсім не пил.
Це був виразний запах дьогтю. Це був запах самої Радмили. Максим повільно розплющив очі.
Просто перед ним в абсолютній темряві безмовно стояла постать. Це вже не була галюцинація. Силует був дуже щільним…
