Додому Поліна пішла пішки, щоб устигнути впорядкувати думки. Кожен крок лише зміцнював ухвалене рішення. День був ясний, двір виглядав звично, однак біля другого під’їзду стояв старий брудний вантажний фургон із пом’ятим тентом. Водій у кепці ліниво лузав насіння у прочинене вікно й явно когось чекав.
Поліна прискорила ходу. Ліфт виявився зайнятим: хтось утримував двері нагорі. Тоді вона побігла сходами на п’ятий поверх, уже не сумніваючись, що машина приїхала до її квартири.
Вхідні двері були розчинені навстіж. На майданчику пахло пилом і нудотними дешевими парфумами. Переступивши поріг, Поліна побачила вітальню, яка за кілька годин перетворилася на склад перед великим переїздом.
Улюблений бежевий килим лежав згорнутий біля стіни. Секретер із документами був відчинений, і це вторгнення зачепило Поліну сильніше за сам безлад. Речі виймали без розбору, ніби люди, що прийшли, мали право зазирати в кожну шухляду й вирішувати долю кожного предмета.
Посеред кімнати стояли дві нові валізи Поліни, набиті вщерть. Поруч громадилися картаті сумки; з них стирчали джинси, светри й фен. Усе вказувало на те, що виїхати має саме господиня квартири.
Червоний від напруження Денис вийшов зі спальні з її пуховиком. Він намагався запхати об’ємну куртку в чергову сумку, помітив Поліну й важко видихнув. На обличчі не було ні провини, ні переляку — лише досада через те, що його застали раніше часу. Навіть після її появи складати речі він не припинив.
Наречений заявив, що його мати згадала важливу прикмету: майбутньому подружжю не можна жити разом до реєстрації шлюбу. Він подав цю думку як остаточне рішення, що не потребує згоди другої сторони…
