— спитав я.
— Поради. Ти завжди бачив вихід там, де інші не бачили.
Мені хотілося гірко всміхнутися. Ще недавно він вважав мене людиною, яка не здатна розпорядитися навіть власною пенсією. А тепер прийшов по пораду.
Але замість сміху я відчув спокій.
— Скажи, Артеме, ти коли вибирав це місце, думав, що земля тут може чогось вартувати?
Він здивувався:
— Яка земля? Це ж нікому не потрібна ділянка. Я спеціально знайшов найдешевшу й занедбану.
Ось тоді я зрозумів, наскільки іронічною буває доля. Він привіз мене туди, що вважав сміттям. І саме це місце могло стати його порятунком.
— Ходімо, покажу дещо.
Я привів його до джерела. Набрав води в долоні й простягнув йому.
Він скуштував — і завмер.
— Вона ж… найчистіша. Звідки тут таке?
— Із землі. Джерело. Старе, сильне. І, як мені сказали, дуже цінне.
Федір Ілліч уже приводив до мене людину, яка на цьому зналася. Той сказав, що джерело може зацікавити компанію, яка займається питною водою. Тоді я ще не розумів, наскільки серйозною може бути ця розмова.
Артем стояв перед джерелом і дивився на воду так, як раніше дивився на вигідні угоди. У його очах знову запрацював розрахунок.
— Але ділянка ж не твоя, — сказав він.
— Поки що ні. І ось тут починається найцікавіше.
Федір познайомив мене з юристом. Той пояснив: ділянка давно занедбана, зареєстрованого власника немає, старі господарі померли, спадкоємці не з’являлися. Якщо довести, що я живу тут, доглядаю землю й приводжу дім до ладу, можна спробувати оформити право власності через суд.
Артем слухав не перебиваючи. Уперше за багато років він ловив кожне моє слово.
— Скільки це займе?
