Ціна зради: чому занедбаний дім, куди мене відвезли «доживати віку», став моїм квитком у нове життя

— спитав я.

— Поради. Ти завжди бачив вихід там, де інші не бачили.

Мені хотілося гірко всміхнутися. Ще недавно він вважав мене людиною, яка не здатна розпорядитися навіть власною пенсією. А тепер прийшов по пораду.

Але замість сміху я відчув спокій.

— Скажи, Артеме, ти коли вибирав це місце, думав, що земля тут може чогось вартувати?

Він здивувався:

— Яка земля? Це ж нікому не потрібна ділянка. Я спеціально знайшов найдешевшу й занедбану.

Ось тоді я зрозумів, наскільки іронічною буває доля. Він привіз мене туди, що вважав сміттям. І саме це місце могло стати його порятунком.

— Ходімо, покажу дещо.

Я привів його до джерела. Набрав води в долоні й простягнув йому.

Він скуштував — і завмер.

— Вона ж… найчистіша. Звідки тут таке?

— Із землі. Джерело. Старе, сильне. І, як мені сказали, дуже цінне.

Федір Ілліч уже приводив до мене людину, яка на цьому зналася. Той сказав, що джерело може зацікавити компанію, яка займається питною водою. Тоді я ще не розумів, наскільки серйозною може бути ця розмова.

Артем стояв перед джерелом і дивився на воду так, як раніше дивився на вигідні угоди. У його очах знову запрацював розрахунок.

— Але ділянка ж не твоя, — сказав він.

— Поки що ні. І ось тут починається найцікавіше.

Федір познайомив мене з юристом. Той пояснив: ділянка давно занедбана, зареєстрованого власника немає, старі господарі померли, спадкоємці не з’являлися. Якщо довести, що я живу тут, доглядаю землю й приводжу дім до ладу, можна спробувати оформити право власності через суд.

Артем слухав не перебиваючи. Уперше за багато років він ловив кожне моє слово.